Після пісків, узявся до бескидів, до націлених у в небо шпилів, що стоять у снігових шарфах на скрізному вітрі, до передгрозової імли, що притлумлює все навкруги, до повітряних вирів між двох кам’яних стін, що викликають пілота на ножову дуель. Мермоз вступив у ту бійку, не знаючи ворога, не знаючи свої шансів вийти з такої сутички живим. Мермоз прокладав путь іншим.
Врешті-решт, за чергової «спроби», він опинивсь у полоні Андів.
Він змушений був приземлитись на майданчик із прямовисними стінами на висоті чотирьох тисяч метрів. Дві доби вони з механіком марно намагались викараскатися з пастки. Відтак, вони зважились випробувати останній шанс. Розігнали літак у напрямі безодні; він різко підскочив зо два рази на нерівній поверхні і з краю майданчика ухнув у провалля. Вже у падінні, літак набрав швидкість і почав слухатись керма. Мермоз вирівняв машину перед кам’яним бар’єром і зумів перескочити його; але таки зачепив вершечок гребеня. Протримавшись у повітрі близько семи хвилин, він знову зазнав аварії: з рурок радіатора, що лопнули від морозу ще вночі, текла вода. І тут під ним, наче обіцяна земля, розгорнулась чилійська рівнина.
Назавтра він почав усе знову.
Освоївши Анди і досконально розробивши техніку перельоту, Мермоз передав цю частину маршруту своєму товаришеві Ґійоме, а сам узявся до освоєння ночі.
Тоді аеродроми у нас не освітлювались, тож, коли Мермоз приземлявся темної ночі, йому світили трьома слабенькими бензиновими смолоскипами.
Він упорався з завданням і відкрив шлях іншим.
Коли ніч було приборкано, Мермоз узявся до океану. Ще 1931 року він уперше доставив пошту з Тулузи до Буенос-Айреса за чотири доби. На зворотному шляху у нього вийшов з ладу мастилопровід, і він сів просто на бурхливі води Атлантики. Якийсь корабель врятував і його, і пошту, і екіпаж.
Отак Мермоз підкоряв піски і гори, ніч і море. Неодноразово піски і гори, ніч і море поглинали його. Але він повертався, щоб знову вирушити в путь.
Він так працював років з дванадцять, аж ось вкотре вже пролітаючи над Південною Атлантикою, він коротко повідомив, що вимикає правий мотор. Тоді запала мовчанка.
Повідомлення не видалося тривожним, та коли мовчанка затягнулася понад десять хвилин, усі радисти авіалінії, від Парижа до Буенос-Айреса, стали на цілодобове чергування. Бо, якщо в повсякденному житті запізнення на десять хвилин – то дрібниця, то в поштовій авіації десять хвилин сповнені грізного сенсу. В цьому провалі ховається невідома подія. Неістотна чи трагічна, вона вже сталась. Доля винесла свій вирок, причому – остаточний: можливо, жорстока змусила екіпаж до приводнення, а можливо, вщент розбила літак. Але тим, хто очікує, вирок не оголошено.
Кому з нас невідома ця надія, дедалі хисткіша, ця мовчанка, ця хвилина, обтяжлива, як смертельна хвороба? Спершу ми тішили себе надією, але, по кількох годинах, вона стала втрачати сенс. Треба було усвідомити, що наші товариші не повернуться, що вони спочивають у Південній Атлантиці, небо