підійшов до неї, привітався й аж зрадів.
– Добре, що прийшла, а то немає кого сьогодні на дві групи поставити. Хоч сам ставай. Ходімо, покажу тобі корів, дам бідони й доїльні апарати. Не бійся, – побачив, як дівчина знітилася, – я навчу ними доїти. Головне, щоб руками уміла, бо тут попривчали, що через одну вручну доїться. Умієш? – Оленка ствердно кивнула головою. – Оце твої поки, – легенько ляснув долонею по крайній корові. – Двадцять шість доїться, і три в запуску. Пішли, ще халат видам і чоботи, – глянув на Оленчине мокре взуття, – бо в цьому багато не наробиш. Й кажу тобі – не бійся, то спершу важко, а потім втягнешся. – Дістав ключі, відчинив двері маленької комірчини. – Оце тобі, – поклав на стільчик марлю, синій халат, поставив двоє новеньких відер. А потім підгукнув до столу. – Порозписуйся за все й бережи, бо тут може корова язиком злизати. Знаєш сама, які у нас люди.
– Щось ти довгенько, Сергійович, у коморі порався! – вигукнула на весь корівник молода червонощока доярка. Оленка знала її в обличчя і знала, що ту звати Ольгою, але невідомо чому позаочі жінку називали Чухонькою. Ольга примружилася на Оленку і знову на весь корівник: – Дивись, бо вона дівка бита. Будеш тоді лупать очима перед жінкою.
Оленка почервоніла, розгублено глянула на завфермою. Сергійович докірливо похитав головою, суворо глянув у бік доярки:
– Ти б, Ольго, посовістилася – мелеш дурним язиком, наче корова хвостом. Не слухай її, Олено, роби своє діло, і край. Ходімо, я покажу тобі, як апарат підключати.
Вранці, коли поверталася з ферми, мати вже витоплювала у печі, попоралася і собі збиралася у ланку. Батько йшов на роботу раніше, й вона знову мало не до самого вечора залишалася з Іваном сама. Стомлено сідала на саморобний стільчик і довго сиділа мовчазна й байдужа до всього. Руки боліли й пухли, бо чимало корів у кожній групі не хотіли віддавати молоко в апарат.
– Це чепуха, – говорили доярки. – Поки тепло й корови на пашу ходять – робити можна. А от взимку, коли корми на пузі попоносиш і повен хлів гною, от тоді ручки не тільки попухнуть, а ще й порепаються.
Оленка, здавалося, байдуже слухала ці розмови, лише одного разу, коли мати винесла її робочий одяг у сіни й при цьому сказала: «Клади його десь подалі, бо так смердить фермою, що й дихати у хаті немає чим», боляче посміхнулася і промовила:
– Мені б, мамо, і самій кудись дітися, бо я вже теж засмерділася.
Наталка з сумом глянула на дочку, похитала головою:
– У житті, Олено, всього доводиться спробувати – не тільки гною і не тільки одній тобі, але все воно переживається.
Якось прийшла увечері з роботи, почала перевдягатися у сінях. Чує, мати з хлопчиком у хаті грається:
– Ану, Іванька, скажи – мама. Не бабкай, а скажи – ма-ма.
Оленка, ніби ошпарена, вскочила до хати:
– Мамо, нащо це ви учите?!
– Що? – Наталка здивовано подивилася на дочку. – Що я такого учу? Не матюки ж гнути, а «мамо» казати. Чого це ти сердишся?
Оленка опустила голову і стомлено сіла на стільчик:
– Робіть, що хочете.
А