кошолку з їжею і пляшкою горілки.
– Дівчата, сьогодні швидше ворушіться – замочимо перше моє тридцятиліття, – сказала весело.
Перед цим Оленка і ще дві доярки вибирали у сільмазі для Ольги подарунок. Довго дивилися на вивішений, нікому не потрібний одяг, виробництва власних підприємств, які гнали план і зовсім не замислювалися, чи користується їхня продукція попитом чи роками залежується у магазинах і на складах. Нею завалювали сільські магазини, не даючи селянину іншого вибору. Параска Микитівна вертіла у руках шовкове плаття у великих плямистих квітках.
– Їй-бо, дівчата, на мою Рябуху шилося. Так і на неї надінь – колотися почне.
Повісила назад, взяла інше.
– А це? – подивилася запитливо на Оленку. Та уявила Ольгу Чухоньку в червоній, з глибоким вирізом, сукні й пирснула у кулак. – Ні, ну що воно за життя таке? – уже сердилася Параска Микитівна. – Понашивали, наче на опудало. От би тих і поодягати у це, хто такого навиробляв. Чи його що з посуду узяти?
Та на полицях, де мав продаватися посуд, стояли самі лише горщики під квіти. Тоді Параска Микитівна тихо підгукнула продавщицю й спитала ще тихіше:
– Мо’, у тебе, Ганно, під прилавком що є? Не брати ж усяке гівно – його у нас на фермі й так хватає.
Продавщиця вийшла у підсобку і винесла запакований у картонному ящику чайний сервіз.
– Ось нате, останній.
Параска Микитівна хотіла розпакувати, щоб подивитися, але жінка гримнула на неї:
– Бери, Параско, мовчки та йди, поки ніхто не бачить. А то буде мені.
Параска Микитівна зняла із себе чорний, з вишиваними квіточками фартух і обгорнула покупку.
– Ну, то дай ще хоч простиню яку чи полотенце, – випрошувала, – ось гроші залишилися. Не для себе ж прошу.
– Нема, – розвела руками маленька, з худорлявим веснянкуватим обличчям продавщиця, Оленчина далека родичка. – Хочеш – забожуся? Он візьміть ляльку чи ось цього ведмедя, – взяла у руки чималу іграшку.
– Ведмедя? Нащо їй ведмідь? Дай хоч оту сорочку. – Жінки з ніжністю розглядали білосніжну шовкову комбінацію. – А гарна, правда? – Сива доярка ще раз торкнулася зашкарублою рукою білого шовку і сумно посміхнулася.
Іменинниця зраділа сервізу, а коли розгорнула сорочку, охнула.
– Ви б сказали – я б руки з милом вимила, – пожартувала. – Ех, хоч до вінця, і плаття білого не треба.
А потім наливала у грановані чарки міцної домашньої горілки. Налила й Оленці.
– Пий до дна, щоб була думка одна.
Жінки засміялися, й Оленка випила разом з усіма, скривилася, взяла квашеного огірка.
– Оце по-нашому, – похвалила її Ольга і ще долила горілки у чарку.
Параска Микитівна уважно подивилася на доярку, але нічого не сказала. Знову випили, повеселішали.
– Ти от що, Олено, – Ольга з апетитом жувала печене домашнє м’ясо, – ти на нас не сердься, коли що не так – ми тут усі свої. Ну, от скажи чесно – хто батько твого Івана?
Оленка знітилася, опустила