відриваючись від роботи.
– Яка тепер колиска? Тепер люльки та коляски всякі, а він колиску теше, – сердилася і на чоловіка, й на себе, і навіть на корову, що стояла, повільно жувала жуйку і довірливо з хліва дивилася на господиню.
– То нехай чужі у колясках сплять, а наш буде у колисці, – Микола провів рукою по гладенькій поверхні деревини й посміхнувся.
– Дурний ти, чоловіче. Плакати треба, а він радіє, – зітхнула так, мовби й справді збиралася заплакати, але не заплакала, тільки журливо похитала головою.
Батько першим пішов на роботу, а мати все товклася по господарству і нічого не встигала.
– Як же це ти зуміла? – запитала у доньки, коли залишилися в хаті самі.
– Що? – Оленка теж цілий ранок намагалася щось робити.
– Скрить од усіх. Я б вік не подумала… Зовсім нічого ж не було видно.
Донька здвигнула плечима:
– Перев’язувала живіт хусткою. Нащо воно вам, мамо?
– Та чудно якось. Ходила, ходила у дівках, а тут нате вам… Признайся ж хоч, хто батько?
Оленка густо почервоніла, дивилася на матір і мовчала.
– Наш чи чужий? – допитувалася Наталка. – Чого ти мовчиш? Чого не кажеш, хто над нами так насміявся? – кричала уже крізь сльози.
– Лаєтеся чи що? – двері відчинилися, і в хату зайшла Дуня.
Наталка розгубилася:
– Нащо воно тобі? Ходімо вже на роботу.
– Та я, кахи, – Дуня зацікавлено провела очима по хаті, – це ось хлібинка і коржики як положено, – підійшла до столу і виклала з хустки хлібину, печиво і жменю цукерок. – Уляна Савчукова казала мені вранці, що у вас дитятко, а з порожніми руками наче недобре…
Оленка з матір’ю тільки мовчки перезирнулися.
– Казала, своїми очима бачила вчора, – продовжувала Дуня, – то я думаю, дай зайду, мо’, й бреше. Кажу їй – де б воно узялося, а вона хреститься, божиться…
Наталка побачила, як несподівано обличчя у доньки поблідло й вона заступила собою двері до кімнати, де лежала дитина. Стояла, схрестивши руки на грудях, важко дихала, а в очах горіла не бачена досі лють.
– Ідіть, тітко, – сказала так тихо, що й мати ледве почула. – Ідіть, – промовила голосніше і ступила крок до сусідки, немов збиралася її вдарити.
Та злякано позадкувала до дверей:
– А я хіба що – люди кажуть. Чого ти на мене набичилася? – У цей час у кімнаті запручалася дитина. – О, бач, – посміхнулася радісно Дуня, – хе, а вона на людей кидається, – відступила до дверей. – Моя Люба не принесла у подолі, то ніхто й не каже.
– Не принесла, бо… – зірвалося в Оленки, та вона несподівано замовкла, хоча їй хотілося вбігти до кімнати, узяти немовля на руки й крикнути тітці: «Бо вона викинула його, мов щеня. Заберіть – це ваше!» Але не крикнула, тільки ще більше зблідла і мовчки пішла до дитини. Сіла на ліжко, довго дивилася на хлопчика, який заходився плачем, і нічого не робила, навіть не взяла на руки. З ненавистю думала про Любу, про її матір і з жахом – про те, що мусить ростити їхню дитину. Чому? Чи не краще припинити все зараз?
– Ну, чого ти кричиш? – нахилилася до маленького