Дмитро Барикін, приїхав десь аж з-під Курська (як цього слизького чоловічину занесло на Волинь – тільки сам Господь міг знати), другий, Микола Клімчук – свій, місцевий, але такий же слизький. Обоє працювали електрозварювальниками, отож обпалені пики цих підлячків так і пашіли, коли до цеху заходив їхній кумир.
– Товаришу Смаль, у нас до тебе серйозна справа.
Уже те, що парторг промовив слово «нас», не могло віщувати добра. Очевидно, сьогодні він виконував чиєсь доручення. Подумавши про це, Максим шанобливо схилив голову.
– Але, здається, ти кудись поспішав?
– Угу, – коротко відповів роботяга.
– Ну що ж, доведеться повернутися. Зараз ми підіймемося нагору, де з вами зустрінеться одна людина.
– Але ж я…
– Це дуже серйозно! – парторг наблизив своє обличчя впритул, і Максим мимоволі відсахнувся. – Я радив би вам відкласти всі справи і негайно йти за мною.
– То, може, я хоча б…
– Максиме Анатолійовичу!
На те не було ради.
– А хто він, той чоловік, пробачте, той… товариш? – запитав Смаль.
– Як би вам це сказати?! – зморщив чоло парторг. Непомітно він перейшов на «ви», і цей аж надто офіційний тон Максові також не подобався. – Цей товариш із такої… я б сказав, установи, називати вголос яку мені б зараз дуже й дуже не хотілося. Ви розумієте мене?
В очах парторга виразно світився страх. Максові теж стало не по собі, навіть посталкогольна нудота відступила кудись на задній план. Отже, якщо вірити словам цієї людини, десь там, нагорі, на нього чекає працівник органів? Нісенітниця! Чому? За що? Навіщо, біс його забирай?!
Макс покірно рухався услід за парторгом, відчуваючи, як його серце стискається в грудях від наростаючої тривоги. Це був навіть не страх, а щось холодне й пекуче, загрозливо-нестерпне у своїй непередбачуваності. Єдине, за що він зараз міг би відповідати сповна, – так це за свої випивки. Але ж п’є кожен. Причому навіть з їхнього цеху Макс – далеко не найгірший, щоранку все чоловіцтво приходить, наче м’ясорубкою перемелене, в кожних зіницях світиться німа потреба – похмелитися.
Смаль швидко перебирав у не надто тверезій голові всі можливі загрози. Може, хтось уже доніс їм про сімейні сварки? Одразу ж відкинув таку думку: якби працівники органів державної безпеки цікавилися всіма підряд пияками й скандалістами, часу для іншої роботи в них не залишилося б. Тоді чому ж ним цікавляться органи?
Жартувати з цим, знав, не варто. Співробітники пошепки розповідали історію, яка трапилася з Микитою Бондарем, годинниковим майстром, затятим мовчуном: у своїй майстерні той мав необережність слухати радіо «Свобода». Хтось на нього доніс, – і якраз про те, що Бондар крадькома слухав передачу про Голодомор в Україні. Наступного дня, і згодом багато-багато днів поспіль годинникаря викликали у відому установу (Макс навіть подумки не бажав згадувати її назву, мати колись радила йому: не вимовляй, щоб не накликати). У будці