набирала загрозливого характеру. Максим відчув, як йому під сорочку вкрадається слизький мерзотний холодок страху. Отже, якісь німці прикриваються твердженнями, що шукають свого родича-комуніста. Еге ж, в іншому випадку радянська влада просто не впустить їх на Волинь. Якщо ж той Вольф був гестапівцем або навіть простим фронтовим офіцером, то виходить, що саме він, Максим Смаль, приховав останки фашиста, окупанта? І не лише приховав, але й не бажає зізнаватися в цьому товаришам з органів.
– Ми перевірили родинне дерево цих Вольфів, – продовжував гість, обпікаючи своїм чіпким поглядом Макса. – І знаєте, що виявили?
– Звідки ж я можу знати?
– А виявили те, що дядьком цього так званого комуніста Гюнтера Вольфа є не хто інший, як сам генерал Віктор Лютце.
Макс мовчав. У його серці боролися страх і цікавість.
– Думаю, вам буде цікаво довідатися, що генерал Віктор Лютце загинув теж на Волині. На його автоколону поблизу села Пілганів Луцького району напали бандерівці й винищили всіх до ноги.
– Я завжди думав, що бандерівці були з фашистами заодно, – зопалу бовкнув Максим й одразу пошкодував, бо гість навпроти різко нахмурив брови і поглянув на нього недобрим оком.
– Вам треба менше думати, товаришу Смаль! Надіюся, що ви розумієте всю серйозність оцієї справи?! Зараз бандерівці нас не цікавлять. Нас цікавить, хто і з якою метою намагається ввести в оману радянське керівництво. І ви мусите нам у цьому допомогти.
– Я не можу!
– Чому?
– Бо від мене нічого не залежить. Я простий радянський громадянин, – тремтячим голосом пробелькотів Макс. – І я ненавиджу фашистів.
– Киньте це, Максиме. І не будьте слизняком. Ви станете нашим помічником і допоможете зібрати деяку інформацію. Будете старанно виконувати все, що ми накажемо. А почнете з того, що нарешті припините нам брехати.
– Я не брехав! – майже крикнув Максим, і в останню мить голос його зірвався на якийсь півнячий вереск.
– Брехали, Максиме. Ви погано уявляєте собі нашу службу й наші можливості. Уже перші ваші слова сьогодні були брехливими.
Макса кинуло в холодний піт.
– Отже, ваше прізвище?! – єхидно запитав Микола Трохимович.
У кімнаті панувала мертва тиша. Розширені Максимові зіниці були повні відчаю.
– Ваше справжнє прізвище! – з притиском і погрозою в голосі повторив оперативник.
– Шмойль, – видихнув Макс.
– Ім’я та по батькові?!
– Максим Товійович.
– Хто і коли вніс відповідні зміни в документи?
– Моя мати. В 1947 році.
– Навіщо?
Максим мовчав.
– Я, до речі, можу відповісти за вас. Ваша мати Мойра внесла зміни в документи з однієї простої причини – тому, що ваш батько, Товій Мойшевич Шмойль, зник за невідомих обставин і за її (і нашими також) підозрами причетний до якоїсь таємничої, заплутаної історії. Ну, що ви на це скажете?
– Я… я… ніч-чого не можу сказати.
– Правильно.