повітря.
Макс виглянув у вікно. Здавалося, вулиця була порожньою. Але ні, на протилежному боці вулиці здивовано вирячилася сусідка, Емма Павлівна. Блиснувши здивованими очиськами, жіночка ледве не навприсядки кинулася до свого чоловіка, який стояв на ґанку, й почала швидко йому щось шепотіти на вухо, показуючи рукою. Обоє знову й знову поглядали на чоловічу постать у відчиненому вікні.
А стара голосно дихала в Максима за спиною. Той, відчувши, обернувся, ступив на середину кімнати й вони зустрілися очима. Неначе струмом ударило понуркуватого чоловіка, від того нестерпного погляду немічної йшла якась несамовита енергія, немовби потужною хвилею вривалася в його свідомість важлива закодована інформація – тільки зрозуміти, осягнути її він не вмів.
– Мишіґіне копф![6] – басовито мовила стара й опустила повіки.
– Думайте, що говорите, – відповів Максим, і баба раптом знову розплющила очі. Тепер у них засвітилося щось інше. Неначе кімнатні стіни враз тріснули й крізь них зазирнув досередини навколишній світ. Клавдія Огром’як здивовано дивилася туди, у ту єдину місцину, куди міг сягати її погляд, і замість укритого пилом карниза під стелею немічній усе ще вбачався зять, котрий уперше за останній десяток літ мовив до неї по-людськи.
Коли Макс вийшов геть, Клавдія Огром’як голосно плямкнула губами.
– Щось трапилося, – майже нечутно прошепотіли потріскані старечі губи. – Щось трапилося. Буде біда.
Частина друга
Світлана Лебезун, в юності – струнка вертлява білявка, обдарована блиском дивовижної зваби і енергійним темпераментом, – тепер дуже любила переглядати старі, зроблені ще за Польщі світлини. Щось у них було таке притягальне: крізь туманець літ жовто-коричневі силуети промовляли шляхетною витонченістю і… здавалося, приреченістю. Немовби скляне око допотопного фотоапарата фіксувало останні миті щасливого безуму веселої молодості цих людей.
Веселої молодості… Еге ж. А в кого вона буває сумною? Навіть найбільший невдаха, навіть людина, котра багато літ прожила в холоді й голоді, з приємністю згадує хвилювання молодих років, якісь власні пориви й солодкі у своїй безглуздості вчинки. Навіть гріхи… Так-так, навіть гріхи молодості здаються зовсім невинними, такими, що не потребують особливого осуду.
А ще ж у Лебезунихи – повно світлин радянського періоду. Великий альбом, поміж сторінками якого лежали стоси знімків, приклеїти які Світлана так і не захотіла, лежав на верхній полиці серванта. Баба Свєтя майже ніколи не розгортала його, а тягнулася до тих старих, порепаних від часу фотокарток.
Їх тоді, в ті далекі солодкі часи робив худющий, неначе закарлюка, поляк Войцех Юстисяк. Та от минули роки, не стало Войцеха, не стало мовби й пам’яті. А на костях фотографчика (так вони з Клавою жартома називали невдаху) виросли півонії – смішний і трохи печальний знак утечі від життєвих тривог і пересторог.
Як же все склалося поміж ними! Як же безглуздо час гортає