в таємниці.
– Я???
– Ну, це звичайна формальність, – посміхнувся гість. – Розумієте, нам важливо, щоб не було відтоку інформації, навіть від такого законослухняного товариша, як ви. Це специфіка нашої роботи, саме так ми оберігаємо державні таємниці від тих діячів, котрі бажають ними заволодіти. І тут не може бути поділу на важливу і на дріб’язкову інформацію. Кожне слово для нас – на вагу золота. Ви ж не думаєте, Максиме Анатолійовичу, що ми покликали вас лише для того, щоб погомоніти про вашу останню випивку чи ще якусь дурницю?
– Та я…
– Заспокойтеся. Товаришу Смаль, повірте, зараз ваші пиятики нас не цікавлять, хоча… правду кажучи, і надходять деякі, так би мовити, сигнальчики. Одначе хто з нас не випивав? Ну самі подумайте.
Максим важко зітхнув, не уявляючи, в якому напрямі пролягатиме подальша розмова. Від того нерозуміння тривога в його серці лише наростала.
– До речі, пропоную нам разом з вами перекинути по чарчині, – примирливо гомонів Микола Трохимович, дістаючи з портфеля пляшку «Посольської». – Я, знаєте, вчора трішки посидів з хлопцями. У полковника був день народження, так що сьогодні…
– Ні-ні, що ви?! – запротестував Макс, котрий з переляку зовсім утратив охоту будь-що пити. – Я не буду.
– Максиме Анатолійовичу, – з докором у голосі мовив гість.
А заповітна чарка вже стояла на столі перед очима. Рука сама потяглася догори і Макс майже інстинктивно взяв посудинку. Важка нудота після вчорашнього випивону враз нагадала про себе, і він подумав: «Зрештою я не винен. Цей кагебіст сам запропонував…» Гіркота, що обпекла горлянку, повернула Макса до реалій, відсунувши на якийсь час тривогу й невизначеність, які не давали йому спокою.
– Візьміть цукерку, Максиме.
Той лише заперечливо хитнув чуприною. Ніколи не закушував солодким, пам’ятаючи, що це завжди призводило до поганих наслідків.
– Ну, а тепер перейдемо до суті справи, – заговорив Микола Трохимович. – Я казав, що прийшов просто погомоніти, але деяких паперових формальностей доведеться дотриматися. Отже, ваше ім’я та прізвище?
– Максим Анатолійович Смаль.
– Ага, ледь не забув: хочу вам нагадати, що говорити потрібно правду і тільки правду.
– Та ж я що?
– От і добре. Отже, пишемо: Смаль Максим Анатолійович. Правильно?
– Правильно.
– Рік народження?
– 1937-й.
– Освіта, де працюєте, назва вашої посади…
Максим відповідав, прислухаючись до тепла, яке розливалося тілом, потроху приводячи його до тями. З досвіду знав, що принаймні впродовж доброї години матиме спокій від важкої похмільної нудоти. Якби цей жевжик налив ще чарку (он ціла пляшка на столі!) – можна було б і до обіду перебути. Максим уявив, які зараз люті на нього колеги – там, у цеху. Нема ні його, ні десятки, ні пляшки, еге ж?
– Отже, товаришу Смаль, нас цікавить одна вельми заплутана справа. Така собі пересічна німецька сім’я звернулася до радянського посольства в Німеччині з проханням