штурбанфюрера Кравса й німе благання зведених догори очей: гер штурмбанфюрере, ви ж відпустите її, ту бідну жидівочку?!! І регіт п’яного німця: «Гей, фотографе, прошу сюди! Я хочу, щоб ви сфотографували, як оці кучерики відтіняють білизнý мого черева, ха-ха!!!» А за стіною – бідолашна, розбита своїм горем Ривка, яку вивели з гетто, щоб потім, натішившись наївними юними дурепами, знову відвести назад і назавтра таки розстріляти. Вона, може, й не тямить, що діється, лише на вимогу спітнілого чужого солдафона перекладає німецькою млосні уривки вигуків із-за стіни. Вартовий блискає очима, потирає мокрі долоні, бо слова байдужої до всього юдейки, а ще ті звуки розпалюють диявольський вогонь у його грудях. Солдатові дуже хочеться туди – до своїх зверхників, які тішаться з юними красунями, – хоч удома й чекає на нього не менш красива молода жінка… Але вона там, далеко в Німеччині, а він тут, у чужому окупованому місті, повному несподіванок. Він так давно не тулився до теплого розімлілого жіночого тіла. А надворі війна, та ще й хтозна, як усе складеться, якими стежками ходить погибель, і чи доведеться ще йому бодай доторкнутися до…
…Світлана вкотре вдивляється у фотопортрет молодої Ривки, в інші знімки, з яких світяться усміхнені обличчя подруг. Як же їм вірилося, що краса врятує, виведе в країну обітовану, дасть усе – й достаток, і веселість безтурботного існування. Аж ні, першою впала Ривка, хоч була багата й красива. За нею – Орися…
Так, ще ж була в їхній компанії Орися. Не знати чому, але Світлані завжди хотілося порвати фото, на якому вони були зафіксовані не втрьох – а з Орисею Кириченко, їхньою четвертою подругою. Може, тому, що вона їм вродою поступалася, чи що? Не була й потворною, скоріше мала вигляд звичайної вилицюватої дівчини (таких навколо повно-повнісінько) з упертим чіпким поглядом. Звісно, серед подруг не справляла враження, це було очевидним фактом, і бабі Світлані єдиний знімок, де вони були разом, підсвідомо здавався недоречним анахронізмом. Уперто прагнула відклеїти й порвати його. Проте в останню мить руки опускалися – й фото залишалося в альбомі, немов спогад, що була ще й така в них подруга Орися.
До речі, після того жахливого розстрілу жидів несподівано, без попередження, Орися пішла в підпілля й довго не було від неї ні слуху ні духу. Лише потім Клавдія Огром’як через якихось людей довідалася, що їхня подруга підірвалася гранатою в бандерівському схроні. Звичайно, дівчата й раніше здогадувалися, що Орися пов’язана з членами ОУН, але про це не годилося говорити. Ніхто не бажав їй ані польської, ані всіх інших тюрем, куди постійно кидали націоналістів. І ось така страшна погибель.
Та смерть здавалася Світлані Лебезун іще абсурднішою, аніж погибель Ривки, бо які ж принади могли ховатися в існуванні десь у холодних лісах, під землею, а потім у безглуздій смерті, коли навіть погляду співчутливого, як навздогін Ривці, наостанок не буде – тільки глухе безгоміння. Невже не зрозуміло було, коли вступала вона до бандерівців, що всі ці молоді люди, хоч і заховані під псевдонімами, –