звівся на ноги. Зніяковіло поглянув на дітей – ті ж бо, захоплено перешіптуючись або просто роззявивши роти, чекали ще якихось трюків у виконанні фізрука. А брат уже рухався до нього.
– Ти мені зараз нагадуєш молодого дурнуватого бичка, якого вже пора прив’язувати ланцюгами, – тішився Микола Трохимович. – Пригадуєш, як я колись утікав від отакого биця навколо хліва? А потім дядько Іван закував клятого, ти хотів його осідлати, а ми відмовляли, щоб не скрутив собі в’язи?
Юрко теж усміхнувся. Невдача з бугаєм тоді спонукала його видертися на спину старому цапові, який, за висловом тітки Олени, «ревів дивними голосами» й не хотів рушати з місця. Микола тягнув його за налигача, а Юрко човп своїми гострими п’ятами поміж ребра, та проїхатися так і не вдалося. Зведенюкам (так братів у хвилини доброго настрою величала тітка) тоді добряче дісталося, бо Юркова одіж, здавалося, навіки просякла важким козлячим духом, і навіть тітчине прання довго не могло цьому зарадити.
– Що там у тебе? Знову в архів? – запитав, потиснувши братові руку.
– Спочатку в архів, а потім треба буде поговорити з одним типом, – упівголоса відповів Микола й виразно поглянув туди, де сиділи, перемовляючись поміж себе, дітлахи. – Зараз відпросишся, добре? Скажи їм що-небудь… Хай… потренуються чи в баскетбол пограють. Дай діткам завдання яке-небудь, щоб не бігали по коридорах.
– Зачекай мене на подвір’ї, – промовив Юрко й повільно рушив до своїх вихованців.
Сонце стояло десь над зазубреними стінами замку Любарта. Микола Трохимович походжав тротуаром і розглядав приміщення спортшколи, у якому виразно проглядалися ті ж самі риси давньої забудови, а коли Юрко, одягнутий у новенький спортивний костюм, випірнув із дверей, мовив трохи легковажно, аби розвіяти ту дрібку напруження, що ніби зависла між ними в повітрі:
– Як на колишню синагогу, трохи дивне приміщення, правда ж?
– Воно ж, мабуть, перебудоване. Я чув, що це частина оборонних споруд, які тяглися навколо старого замку.
Миколині «Жигулі» не хотіли заводитися, та Юрко не міг думати ані про коробку передач, ані про те, що могли б Миколі, власне, уже й чорну «Волгу», одну з десятка, дати для користування – невже це такий клопіт для поважної державної установи? Та ще й такої…
А то виділили якогось недобитка з обтріпаними сидіннями та розхлябаними панелями на дверях. Коли авто таки рушило, запитав коротко:
– Що шукаємо? Ти можеш мені сказати?
– Сам просився, аби я взяв тебе до якогось цікавого діла й сам-таки обіцяв не випитувати, – буркнув Микола Трохимович.
– Але ж я не бачу логіки в оцьому нудному копирсанні в паперах. Ми риємося в минулому, а що там може бути цікавого. Хіба нема якихось теперішніх, сучасних розслідувань? Ви ж мусите щось відстежувати. Невже зараз перевелися шпигуни?
– Юрку, є питання, про які я просто не маю права говорити. Навіть тобі, – заговорив Микола, пригальмовуючи біля сірого чотириповерхового будинку обласного управління