не мовчи, бо спізнишся.
Очі бабці споглядали старий годинник на стіні.
– Або говори, або неси свої біди далі. Час іде не на твою користь. Можеш спізнитися, – мовила старенька.
– Куди?
– Ще раз зустрітися зі злом, – відповіла бабця. – Час невблаганно спливає. Ти мусиш зараз прийняти рішення. До того, як щось сказати, подумай про те, як ти будеш дивитись у вічі невинній своїй кровинці? Що ти йому скажеш, коли він підросте, якщо доживе до зрілого віку?
Згадка про онука болем стисла серце жінки.
Мирослава подумала, що старенька несповна розуму, верзе якусь нісенітницю, але звідки та могла знати про онука?
Жінка продовжила розповідь про своє життя, бо ще не все розповіла. Що робити? Ця стара віщунка – єдина та остання її надія.
– Бідна твоя душа, – промовила старенька, шелестячи голосом. – Навіть хижак кожної миті може перетворитися на здобич.
Мирослава вже майже не звертала уваги на слова Дубовихи. Їй конче було треба виговоритися людині, яка не вважає її за божевільну. Лише так вона зможе полегшити собі життя. Зараз жінка була наче на сповіді. Вона говорила швидко, ніби боячись, що її зараз зупинять, і душевний тягар знову каменем почне тиснути на груди.
– Поспішай. Так, поспішай, – тихо вставила старенька.
Мирослава почала говорити ще швидше. Вона втратила лік часу і вже не змогла б напевно сказати, як довго говорить. Скоріше за все довго, бо в горлі пересохло і їй дуже хотілося пити. Попросити води вона не сміла, бо приїхала в таку далечінь не воду пити.
– То був сам диявол, тобі допомагав саме він, – сказала бабця, притишивши голос на слові «диявол».
– Цього не може бути! – скрикнула Мирослава, бо не могла повірити в те, що почула.
– Ти приїхала за порадою до мене чи сперечатися? – голос старенької був невдоволеним.
– Вибачте, – сказала Мирослава і продовжила розповідь.
– Так, так. Це був самий диявол у людській подобі. Так, саме він. Я це знаю, – кілька разів говорила старенька приглушеним голосом.
Мирослава не помічала сліз, які потекли у неї по щоках, коли закінчувала розповідь.
– Тепер ти все зрозуміла? – запитала бабця, коли жінка замовкла.
– Я?! Я… Я нічого не зрозуміла, – сказала розгублено Мирослава.
– Сам диявол правив твоїми вчинками. Ти бачила хоча б одного разу очі тієї людини?
– Ні, жодного.
– То чому ж ти вважаєш, що то була твоя бабця? Ти повинна подивитися їй в очі.
– Але вона завжди тікає від мене.
– Ти мусиш подивитись у вічі. Тоді ти впевнишся, що то – сам диявол. Він проникав своїми очима до тебе в душу та диктував, що тобі робити.
– Я не знаю, як це вчинити, – розгублено сказала Мирослава.
– Ти ж змогла стількох людей занапастити, зробити нещасними, тож і глянути йому в очі теж зможеш, – ледь чутно мовила старенька й додала: – Якщо, звичайно, схочеш.
– І що мені тоді зробити?
– Нехай же віддасть Господь зло, зроблене тобою, тобі самій. Так написано у Великій