про те, що треба сповістити сусідів про смерть Дубовихи та запитати, як дістатися міста. Мирослава роззирнулася. Навколо стояли напіврозвалені хати. Скоріше за все тут ніхто не мешкав. Про всяк випадок вона пролізла крізь зарості кропиви та постукала у двері. Ніхто не відповів. Жінка зазирнула в розбите вікно. Там був безлад і явні ознаки нежитлового приміщення. Вона побігла до іншої садиби – те саме. Третя, четверта, п’ята хата – усюди запустіння. Її охопив жах, але раптом вона помітила на пагорбі ще одну хату. Як до останньої надії кинулася бігти туди. На подвір’ї Мирослава помітила дідуся, який із цигаркою в руці сидів на призьбі біля хати, споглядаючи, як курка квокає та водить своїх жовтеньких курчат.
– Дякувати Богові, – прошепотіла Мирослава й попрямувала до старого.
– Добридень вам, – вона чемно привіталася.
– І вам не хворіти! – привітно відповів дідусь.
– Там Дубовиха померла! – на одному подиху випалила жінка, радіючи, що знайшлася хоча б одна жива людина.
– А що, вже шість годин вечора? – запитав старий та пихнув цигаркою.
– До чого тут час?! Там людина померла, а ви…
– Вона казала, що помре рівно о шостій.
– Треба сповістити її рідних.
– У неї нема нікого. Вона чекала на тебе багато років, – задумливо мовив старий. – І ось ти приїхала.
– Ви щось плутаєте. Я їй не родичка, і приїхала сюди випадково.
– Випадково до Дубовихи ніхто не приїздив. Ти все зрозуміла, що вона тобі порадила?
– Ні… Так. Здається, що так. Тепер я маю повернутися додому. Чим я зможу дістатися міста?
– А нічим, – знизав плечима старий. – До міста тридцять кілометрів. Їх треба пройти пішки. До темряви не встигнеш, то доведеться ночувати десь у полі.
– Я по мобільному викличу таксі, – сказала знервовано Мирослава, дістаючи з сумочки мобільний телефон.
– Даремно. Тут немає зв’язку.
– А автівки тут проїжджають?
– Ні. Глухий хутір.
– То що ж мені робити?! – в розпачі скрикнула Мирослава.
– Те, що повинна зробити християнка: допомогти поховати Дубовиху.
– Ви що?! З глузду з’їхали? Я боюся мерців з дитинства! – Мирослава була на грані нервового зриву – надто складним видався день, а тепер вона ще має дбати за поховання чужої жінки.
– Чого ж боятися мертвих? – гмикнув дідусь. – Треба боятися живих. Зараз підемо її обмивати та одягати.
– Ви хочете сказати, що ми вдвох все зробимо?
– Так. Навколо більше нема нікого. Дубовисі поталанило, бо вона дочекалася тебе, а ось коли я преставлюся, то згнию не в землі, а у своїй хаті. Та чого довго базікати? Ходімо займатися справами.
– Я не зможу! Ви це розумієте?! – розпачливо крикнула Мирослава.
– Ех ти! Дубовиха стільки років чекала на тебе, щоб дати пораду, як тобі бути, а ти, свиня отака, відмовляєшся її поховати! – пробурмотів дід та смачно вилаявся.
Мирослава не знала, що їй робити, й була у розпачі. Ночувати десь у полі або лісі їй не хотілося,