про роботу. Завтра прийде новий торговий представник. У нього є великий асортимент недорогої горілки, дешеві вина й…
– Нехай заходить наступного тижня, я з ним зустрінуся сама і поспілкуюся, дізнаюся про умови співпраці. Наступні три дні не будемо робити закупи – мені потрібні будуть гроші на кредит.
Згадка про кредит змусила Мирославу мимоволі зітхнути. Звичайно, що без нього не можна було обійтися. Треба було заплатити за проект, за дозвільні документи та давати великі хабарі. А скільки ж потрібно було коштів на будівництво! Потім придбали для крамниці обладнання і закупили товар. Кредит гнітив, придавлював, про нього Мирослава не забувала ні на мить. І так буде ще три роки. Три роки неспокійного життя, а потім вони всі зітхнуть на повні груди й будуть згадувати цей час, як нічний кошмар. А зараз треба працювати і працювати.
Мирослава забрала теку з документами та вийшла надвір. Проходячи повз стіну, вона непомітно погладила її долонею, ніби живу істоту.
«Це все моє, наше», – подумала вона та непомітно задоволено осміхнулася.
Сьогодні вона попрямувала до податкової інспекції. Не дуже привітне місце, але що вдієш? Закінчувався термін дії ліцензії на спиртні напої, тож треба йти, щоб отримати нову. Мирославі нелегко було звикнути до зверхнього ставлення податківців до підприємців. Працюючи в школі, вона звикла спілкуватися з інтелігентними вчителями, які перебували в рівних умовах. Навіть директор чи завуч не дивилися на вчителів з такої височини, як дивляться податківці на таких, як вона. Мирослава згадала, як пішла перший раз до свого інспектора зі звітом. Та навіть не привіталася, не запропонувала сісти, тож Мирослава стояла перед молодою інспекторкою, яка годилася їй у доньки, ніби школяр, що завинив, у кабінеті директора. Інспекторка погортала сторінки звіту, і на її обличчі з’явилася невдоволена гримаса.
– Що це? – скрививши губи, запитала дівчина, тицяючи пальцем з дорогим перснем у папір.
– Звіт, – тихо сказала Мирослава, не зовсім розуміючи, що від неї хочуть почути.
– Я вас запитую: що це?
– Я… Я вперше сама зробила звіт, – пролепетала Мирослава. – Якщо в ньому щось не так, то розкажіть мені, як його правильно скласти, і я все перероблю.
– Я?! Я повинна розказувати, як його складати? – дівчина аж почервоніла від невдоволення.
Мирослава зробила глибокий вдих і видих, щоб заспокоїтися й опанувати себе.
– Я так розумію, що ви… До речі, як мені до вас звертатися? – мовила вона спокійним голосом.
– Ви йдете до свого інспектора і не знаєте, як його звати?
– Ні.
– Марина Іванівна, – неохоче відповіла та.
– Так ось, Марино Іванівно, до речі, можна присісти? Дякую. Я так розумію, що інспектор не тільки для того, щоб приймати звіти, а ще й задля того, щоб давати консультації.
– Для цього у нас є консультативний кабінет на другому поверсі. Він працює по вівторках з дев’ятої до дванадцятої години, – ледь стримуючись, сказала дівчина.
– Добре, але що мені зараз робити?
– У