Полько!
– Я впала… Ми лежали… А вони… били…
– А твій Ігор?
– Не знаю… Ми загубилися. Я до того хлопця кинулася… А Ігорчика мєнти відтіснили…
– Зателефонуй йому!
– Сто разів… Не відповідає…
Над дівчатами зависає важка, як міліцейський кийок, тиша.
– Ти як? – питає Мар’яна. – Болить?..
– Так жити не можна… – шепоче Поля.
Мар’яна прокинулася. От ніби все життя до цього останнього осіннього ранку куняла, а нині очі розплющила.
– Так жити не можна! – било в скроні.
Уже не лягала. З годину протовклася в Полі – змащувала тій рани, заварювала чай, просила подругу не хвилюватися – знайдеться Ігор, – а в голові знай одне: досить уже, так жити не можна…
О сьомій уже сунула до зупинки, озиралася, ніби після тої страшної ночі проти 30 листопада все навкруги мало змінитися до невпізнаваності, та суботній ранок – порожній, похмурий – не чув Мар’яниних мордувань: поодинокі люди й автівки рухалися так само буденно, як і вчора.
«Так жити не можна! – Мар’яна бігла на роботу, думки закручувалися дивним вихором. – Більше не хочу мовчати і терпіти! Чому я й досі не спитала Хотинського про наші стосунки? А раптом завтра геть усе обірветься?.. І я так і не дізнаюся – чи люба?.. Чи жадає Хотинський бути зі мною завжди? Як того прагну я…»
– Так жити не можна, – повторювала затято, піднімаючись сходами офісу. – А раптом завтра мене поб’ють так само, як Полю? Без вини, бо просто трапилася на шляху! Чи взагалі вб’ють! Що ж за життя таке?! Не хочу нічого чекати! Не хочу нічого приховувати! Волі хочу! Волі відкрито бути з Хотинським!
– Усе, край! – увійшла до порожнього офісу, увіп’ялася поглядом у стіл Хотинського. – Сьогодні ж поговорю з ним!
Збуджені колеги збіглися за годину: про побиття студентів пузатим ницим «Беркутом» знали всі. Душі горіли, руки чесалися, вимагали термінових дій – сьогодні ж, прямо зараз! Льова Шендрик телефоном уже замовляв українські прапори, Оля Охріменко роздруковувала на офісному принтері гасла на папері А4-го формату. Мар’яна скотчем склеювала окремі аркуші в один формат, краєчком ока зиркала на Хотинського. Виглядав, як завжди, – зосереджений, спокійний, тільки і зауважив розбурханій бренд-групі:
– На революцію – година! А потім – працюємо! До ночі маємо здати всі макети клієнту на затвердження.
Та Мар’яна помітила: погляд коханця раптом зупиняється – він забуває про реальність, мимоволі занурюється в потаємні думки, ніби тільки те потаємне йому пече. І дивиться крізь всіх так похмуро. «Усі прокинулися! Усі… – підхльостувала себе. – І Хотинський. Взнаки не дає, а я ж бачу – в ньому теж щось змінилося. І хай! Зараз же з ним поговорю. Чи… За годину. Ні! Краще, коли всі підуть на обід… Чи пізніше! Але – сьогодні!»
– Мар’яно… – Хотинський виринув зі свого потаємного надто раптово. Рвучко підвівся, підійшов до Мар’яниного столу не криючись. – Нам треба дуже серйозно поговорити. Це – важливо. Для нас…
– Добре…