золотце.
– Дякую… – мов із конопель, шепоче Мар’яна.
Того вечора вперше за півроку стосунків щаслива Мар’яна Озерова поверталася додому на «ауді» коханця. Вів автівку на Лівий берег, усе про одне.
– Ти ж розумієш: якщо хоч хтось один, навіть випадково, дізнається про наші пошуки – вважай, ми втратили шанс. Десятки авантюристів почнуть діяти паралельно, устромляти нам палиці в колеса, заважати, шкодити.
– Дорош – надто поширене прізвище, – Мар’яна починає усвідомлювати проблемність поставленого завдання. – Навіть якщо знайдемо того, хто нам потрібен, нащадків його могло і не лишитися.
Хотинський заряджений на успіх – є нащадки, шкірою відчуває! Збуджено розповідає про базові точки відліку, які отримав від канадського друга Кравчука: потрібного їм Дороша з роду козацької старшини звали Яремою, в 1843 році помер на Чернігівщині. Здавалося би, все ясно: руку простягни – і буде тобі результат, та Хотинський з літа стукає в усі двері, намагаючись знайти нитки Дорошевого родоводу, – і ні на крок не наблизився до мети. То у нього вимагають спеціальний дозвіл для ознайомлення з архівними документами, то з’ясовується, що архіви окремих років взагалі відсутні чи відомості сумнівні настільки, що віри їм ніякої. І в усіх одне питання: чому ви тим цікавитеся?! Геть змучили! І Хотинський вирішив: чому би не довіритися Мар’яні?..
– Твоя ж мати в архіві працює? Я нічого не поплутав? – питає вже біля Мар’яниної хрущовки на Воскресенці. – Тобі буде легше за мене без зайвих питань архівні папери погортати.
Мар’янине серце знов огортають сумніви – жене їх відчайдушно, притуляється до Хотинського, перед очі роздратована мати: «Коли ми вже побачимо того крота, від якого ти посеред ночі додому повертаєшся, ніби для нього білого дня нема?!»
– Мама працює в міському архіві, – відповідає. – Там в основному документи, що стосуються історії Києва.
– А з Центрального державного історичного архіву знає когось?
– Певно.
– От і чудово. Нам туди треба!
– Мама теж поцікавиться, навіщо то мені, – шепоче Мар’яна безбарвно.
– Скажеш, готуємо рекламну кампанію з історичною ретроспекцією, – відповідає Хотинський. Додає: – Я завтра заїду по тебе зранку, золотце.
– Дякую… – не вірить щастю Мар’яна.
– Добраніч, люба, – коханець цілує дівчину в чоло, як вчитель слухняну ученицю, суне до «ауді», озирається, бо Мар’яна не йде, тупцює біля під’їзду. – Ну… Усміхнися! – вигукує. – Відчуваєш? На нас чекає прекрасне нове життя! Воно вже тут, поряд, манить до себе. За нього варто боротися…
«Ауді» тане в темряві. Мар’яна видихає, із подивом усвідомлює: м’язи шиї, рук, спини нестерпно болять. Увесь вечір страх, надії і сумніви напружували їх до повного божевілля, і тільки тепер, коли Хотинський поїхав, розтоптавши сумніви-страхи, неушкоджена надія поблажливо розслабила м’язи, залишивши тільки біль на згадку про сумніви-страхи, і Мар’яна врешті повірила – сталося.
– Він – мій! – захват хвилею. Рвонула двері під’їзду,