затягнув вівцю до хліва, де мешкав Чота. За годину слона впустили туди. На той час Чота вже очманів від голоду і спраги, а вівця – від страху. Тепер Олев дістав барильце. Він полив вівцю кров’ю: її тигрова шкура почервоніла. Кров різко, тяжко запахла. Олев зав’язав голову вівці тканиною. Тварина перестала бачити, куди йде, і зовсім ошаліла. Її стан передався Чоті, і той почав тупати ногами. Вівця кидалася навсібіч і врешті налетіла на слона. Чота махнув хоботом – і з неймовірною силою ударив вівцю. Тварина впала, потім підвелася, так страшно голосячи, що Джаханові потім кілька тижнів вчувався той звук.
Тремтячи, Джахан зачинив двері. Почекав, притуливши до дверей вухо, до болю вчепившись у клямку. Він чув нескінченний вереск вівці – крик із самого пекла, такий, від якого кров стигла у жилах. Помалу звуки стихли. Він обережно відчинив двері. Відчув сморід крові, сечі й калу. Вівця лежала на долівці, нежива і страшенно скалічена.
Тієї ночі у звіринці Джахан сидів разом з іншими доглядачами коло багаття, куди для аромату вкинули запашну кедрову деревину. Вони притишено розмовляли, дим з їхніх кальянів витав у повітрі. Близнюки-китайці, огорнуті гашишним маревом, усе посміювалися з чогось невидимого решті.
Великий місяць низько стояв над Стамбулом. Небо нагадувало сито із безліччю дірок, крізь які світло лилося на сонне місто. У Джахановій душі збудження й хвилювання поступилися місцем важкій втомі. Що він робить у цьому саду серед дикої звірини, так далеко від рідних? Сестри його, мабуть, усі вже повиходили заміж, може, у кожної вже по дитині. Від думки про них, які сидять навколо іншого багаття – тільки так далеко, що воно його не зігріє, – серце хлопчика сповнили нестерпна туга й відчай. Він мав би повертатися додому. А натомість іде на війну.
Уранці в п’ятницю після молитви султан дав наказ бити у воєнний барабан – велетенський круглий інструмент, відлитий із бронзи, що в нього перед початком кожної кампанії били сім разів. Звук, який проймав до кісток, котився мармуровими залами, трояндовими садами і клітками тварин, бринів і в багатих кварталах, і в бідних.
Перед очима Джахана все місто готувалося до війни. Кожен був солдатом. З казарм вийшли яничари. Паші сідлали коней. До зброї стали і ремісники, і крамарі, а з ними – садівники, пекарі, кухарі, кравці, ковалі, чинбарі, шевці, гончарі, ткачі, теслярі, кожум’яки, свічкарі, склярі, пильщики, мулярі, мідники, теслі, лудильники, мотузярі, щуролови, конопатники, стрільники, веслувальники, торгівці рибою і птицею, навіть ворожбити. У кожній гільдії вирувала діяльність, зокрема і в повій.
Однак усі чекали, коли головний звіздар султана оголосить сприятливий день для початку війни. На все існує правильний час: на свята, весілля, обрізання, військові дії. Урешті після кількох ночей спостереження за зірками потрібний день було призначено. Через двадцять заходів сонця військо вирушить у похід.
Оскільки на війні слід знайти ворога, якщо він вас сам не знайшов, то потрібно було подолати відстань між Золотим Рогом і річкою Прут. За наказом, слон із хлопчиком мали йти у перших лавах. Це дуже