Дивні то були люди. Грубі, мовчазні, але дуже чуйні до своїх. Вони щоразу прикладали до серця руку, коли хтось вимовляв імена пророків Шейта й Ібрагіма[35] – покровителів мулярів і будівничих. Серед них Джахан почувався вільнішим, аніж будь-де. Як і вони, він відчував глибоку радість від того, що ставить камінь на камінь. Десять днів минуло відтоді, як Сінанові доручили справу, – і ось міст уже був побудований.
Султан верхи на коні, міцно стискаючи вуздечку однією рукою, першим в’їхав на міст. За ним рушив Великий візир, потім усі решта, зокрема й Лутфі-паша, який сам себе вітав із тим, як вдало знайшов архітектора. Коли султанський почет дійшов до другого берега, всі зраділи. Через міст пішло все військо по шестеро людей у лаві. Було чутно молитви: воїни не боялися бойових ран, але води боялися. Коли надійшла їхня черга, Джахан і Чота рушили вперед, але тут їх зупинив субаші.[36]
– Тварина хай почекає. Вона занадто важка.
На допомогу їм прийшов Сінан:
– Ефенді, цей міст, якщо треба, витримає і п’ятдесят слонів.
Субаші задоволено пирхнув:
– Ну якщо ти так кажеш…
Тоді Сінан мовив Джаханові:
– Ходімо, я піду з вами.
І вони перейшли міст разом, ведучи за собою слона.
Щойно Сінан опинився на іншому березі, його одразу викликали. Він пішов швидше. Оскільки Джахану не було наказано залишитися, він пішов за ним, і Чота теж.
Попереду достойники сперечалися, що буде з мостом, коли військо піде назад. З виразів їхніх облич Джахан зрозумів, що суперечка вельми напружена. Лутфі-паша хотів поставити вежу для варти й приставити полк для нагляду за мостом, Великий візир і генерал-губернатор Румелії Софу Мехмет-паша були проти. Не в змозі дійти згоди, вони вирішили спитати будівничого.
– Панове, якщо ми збудуємо вежу, то вороги захоплять і міст, і вежу, – мовив Сінан. – І вони можуть влаштувати нам засідку з тилу.
– То що ти пропонуєш? – спитав Великий візир.
– Ми його власноруч зробили – власноруч і зруйнуємо, – відповів Сінан. – А повертаючись, можемо збудувати новий міст.
Лутфі-паша, який сподівався, що Сінан, котрого він сам відрекомендував дивану, буде йому коритися, розлютився:
– Боязгузе! Ти боїшся, що тебе залишать вартувати вежу!
Сінан зблід, але коли заговорив, мова його була спокійна:
– Панове, я яничар. Якщо султан накаже мені збудувати вежу і стерегти її, я виконаю наказ. Але ви хотіли знати мою думку, і я вам її щиро виклав.
Запала тиша, яку порушив генерал-губернатор:
– Ну от араби, наприклад, спалювали свої кораблі…
– Це не корабель, а ми – не якісь там бедуїни! – люто вигукнув Лутфі-паша, холодно зиркнувши на Сінана.
На тому нарада закінчилася, але рішення так і не було прийняте. Пізніше, увечері, султан, якому розповіли про суперечку, оголосив своє рішення. Вочевидь, думка Сінана здалася йому мудрішою, ніж думка Лутфі-паші. Міст належало зруйнувати.
Розвалити міст було простіше, ніж