який ніс за спиною бурдюк із водою.
– Коли вбиваєш ворога, хода стає твердішою, – сказав хлопчику солдат. – А за голову кожного собачого сина тобі готують будинок на небесах!
Не дуже багато знаючи про рай і про те, навіщо в раю будинки, Джахан промовчав. Солдат брав участь у битві при Могачі. Невірних там полягло без ліку – падали на землю, мов підстрелені пташки. Земля була вкрита трупами, які ще стискали в руках мечі.
– Увесь час ішов дощ… але я бачив золоте світло, – перейшов він на шепіт.
– Що це значить? – не зрозумів Джахан.
– Присягаюсь! Таке яскраве! Воно сяяло над полем. Аллах був на нашому боці.
І раптово його слова перервав страшний зойк. Солдати заметушилися, вигукуючи накази. Лавами прокотився тривожний гомін. Там, де щойно була тверда земля, тепер зяяла велика діра, немов порожня орбіта від ока, оберненого в небеса. Земля роззявила пащу й проковтнула загін вершників. Вони попадали в яму на гострі палі: ворог добре замаскував пастку. Загинули вони миттєво. Тільки один вороний кінь ще дихав із прохромленою шиєю – і лучник стрілою поклав кінець його мукам.
Постало питання: чи дістати загиблих із ями й поховати, чи залишити їх там. Сонце вже ховалося за обрій. Часу було обмаль, тож їх і залишили спочивати там: в одній могилі поховали і людей, і коней. Як усе-таки несправедливо, подумав Джахан, що в рай підуть тільки люди, ставши мучениками, а тварин, які їх супроводжували та загинули разом із ними, до райських воріт не пропустять. Хлопчик не мав із ким поділитися цією думкою, тож тримав її при собі.
У наступні дні військо йшло перлистими долинами і крутими пагорбами, вирушаючи на світанку і стаючи табором у сутінках. Отак через шість світанків і п’ять заходів сонця вони дійшли до річки Прут. Над водою висіла запона туману. Не було нічого для переходу на другий бік – ані човнів, ані мосту. Тож було віддано наказ поставити шатра і добре відпочити, доки перехід буде створено.
Чота помчав до мулистого закруту річки і бебехнувся в калюжу: качався там, борюкався і трубив. Тварина так раділа, що кілька полків зупинилися подивитись на слона.
– Що він робить? – спитав піхотинець.
– Намащується багнюкою.
– Навіщо?
– Слони не вміють пітніти, як ми, – пояснив Джахан. – У воді вони охолоджуються. А багнюка захищає їх від сонця. Мені Тарас розповів.
– Хто такий Тарас?
– Мм… Старий доглядач у палаці, – безтурботно промовив Джахан. – Він усе про кожну тварину знає.
Піхотинець скоса глянув на нього:
– То тобі Тарас розповів про звички слона? А чому ти сам цього про свого звіра не знав?
Джахан відвів очі, раптово стривожившись. Він сказав забагато. Щоразу, коли хлопець дозволяв комусь зазирнути у мушлю своєї душі, то одразу про це шкодував.
Невдовзі стало зрозуміло, що від затримки виграв лише Чота. Нескінченне чекання понад річкою не подобалося яничарам, які жадали перемоги і трофеїв.