і солодкий дим свавілля свободи. Пили з сумчастих пляшок (у сумках сумчастих пляшок знаходилися маленькі недоношені пляшки. Зовсім маленькі. З них ще неможливо пити. Вони росли і набиралися об’єму) напій – копчену, морську воду.
Погомонівши, зголосилися скурювати все, що потрапить їм до рук чи ніг, вух чи ще кудись. Все і всіх, що більш-менш курилося, хоча не без хворобливої пирхоти в горлі. Все, що знаходилося в кают-компаніях і навколо них. Навіть свій одяг. Навіть самих себе, щоб потім знову зробити себе з диму. Типу викурити себе назад чи знову. Все, все, все, що забреде в голову і випаде у вигляді опадів на свідомість.
А ще вони принципово не виходили на капітанські містки, провокуючи анархію серед матросів на своїх червоних корабликах. Це було подекуди схожим на пафосну манію, але не величі.
Недавній саботаж наказів – триматися чітко неозначеного курсу мав результат, бо давався в знаки безглузда відсутність плану на час їхньої безкінечної подорожі.
Капітани надмірно не зашорювали себе реальним непорозумінням з командами. Все тому, що дуст не постійно потрапляв в їхні трубки через прочинені ілюмінатори. Бо труїв Дідок шкідників не постійно і рештки отрути, які обсипалися з рослинки в перемішку з шкідниками не повсякчас дарували незабутню насолоду примхливим капітанам. Тому їм доводилося курити навіть слова, що потрапляли в зону прослуховування, не зважаючи на гігієну куріння та з сумом згадувати справжніх конопляних скиртов’язів.
Попри все, умовні штрих-пунктирні мапи Дідка, які лежали на підлогах кают-компаній, залишалися табу для скурювання. Капітани не наважувалися їх курити. Скурити їх – означало збитися назавжди з курсу і потрапити в зону впливу Бабуні. Отоді начувайся. Одними кораблетрощами не обійдеться. Допомагали м’які флюгери в вигляді половин хоботів дірявих слонів. Вони зажди були в одному й тому ж положенні аби показувати напрямок руху потоку справжнього вакууму. Хоча іноді їх навмисне знімали боцмани для дезорієнтації капітанів. Щоправда на капітанів це не справляло враження або ж не викликало належної відповідної реакції.
Зовсім кепські справи… Каземат довічний означений невідомістю замкненого кола. Точніше, а скоріше не кола, а ідеального багатокутника.
Час від часу кораблики гуділи дуже голосно гудками, як справжні гігантські пароплави, омайбутнюючи реальність. Лице Дідка від гудіння ставало хитрим і добрим з поволокою старанно прихованої насолоди і оминулене споминами про спотворене сприйняття самого себе. Хитрощів додавало йому ще й хаотично-жваве переміщення очей, носа, вух і губ з місця на місце. Мінялися місцями або взагалі опинялися зовсім десь аж на шиї чи на голові, чи на інших частинах тіла його. Навіть на тих, що були прикриті одягом, затримуючись на певному місці лише на декілька секунд. Виправданим все оце здавалося на перший погляд.
Заборонив собі Дідок акцентувати прискіпливу свою увагу на комусь чи на чомусь. По іншому реакція стала його обличчя свідчила б про невдоволення чимось. Міміка його обличчя на віщувала б нічого втішного. Був у нього один улюблений абсурд… Показував собі ж свою шатківницю для моркви. Полюбляв він