яму і гору одночасно. Зникало все і назавжди. Та ще й голова ставала правильною занадто і набувала здатності закривати найголовніше – світло та темряву.
А говорити все ж продовжував і далі, навіть знаходячись у ямі своїй або на горі. Слова його всі, як на підбір неправильні. Аргументовано повідомляв щось, не спрямовуючи конкретно на когось чи на щось. Для загалу ніби були слова оці – всім хто хотів щось почути чи когось почути крім самого себе. Хоча з усіх присутні слухачами могли бути тільки я, Бабуня і він сам – Дідок. Все сказане ним я не пам’ятаю дослівно.
А Бабуня взагалі не переймалася особливо нічим, окрім самої себе та й то не особливо завзято. Ототожнила все з нічим і ніяким та й продовжувала своє моління. Хоча в кінці слів своїх сказав важливе. Ім’я своє промовив чітко. І дозволив мені віднині в разі необхідності промовляти ім’я його – Дідок. А що це для мене означатиме не встиг сказати…
З міркувань безпеки я все ж з презирством ставилася до деяких його нахабних слів. Хоча б до оцих: «Протест твій нікому ТУТ не потрібен… На нього нікому реагувати».
Дійсно – нікому. Сказавши це, Дідок зменшився до неможливого і став дрібкою піску серед безлічі собі подібних.
Знову з’явилася Бабуня. Тепер я чітко побачила її образ. Ось, яка ти насправді, Бабуня!
Вона стояла на колінах посеред поля і била поклони. Пришила собі свого язика до нижньої губи. Нитками зеленого кольору. Трьома стіжками хрест-на-хрест. Завдяки цим змінам її молитва звучала тепер аж занадто незрозуміло. Торкалася лобом поля.
Більше нікого навкруги. Нікого. Тільки я та Бабуня. Якась вона дуже худа. Одягу на ній тільки й було, що якогось брудного лахміття.
Воно заважало їй молитися. Повсякчас обсмикувала його разом зі своїм довгим, сивим волоссям, що переплелося з її дивною одежиною. Своє обличчя закривала руками. Спочатку вона мені не наважувалася його показати. А чи вдень це було, чи вночі… Я не знала. Всюди були чорно-білі смуги та сірі плями. А ще жмутки темряви в світлі. Все змішане одне з одним.
Добре, що хоч не торкалася мене своїми кострубатими руками.
На кожному пальці її рук і мабуть ніг прив’язані на коротких чорних мотузочках металеві ржаві гачки. Невеличкі, розміром з ніготь Бабусин. Кого чи що вона хотіла піймати?
Долоні її рук – дзеркальні, з маленькими тріщинками. Вона бачила в них безліч своїх відображень. Дивилася уважно в очі своїх відображень і намагалася цим вмертвити себе, бо не отримувала прощення у того, у кого його просила. Молилася сама собі. Всі ступні ніг у неї були прикидані землею. Періодично вона набирала в обидві жмені землі і посипала нею собі голову. Завдяки цим посипанням ступні й були прикидані. Вона поволі сипалася з голови і спини якраз на те місце де мали бути ступні. А на полі не було жодної рослинки аж поки сягало бачення, бо не росло тут нічого, хоча земля була не зовсім сухою. На видноколі жодної живої душі, навіть тварин. Тільки духи її намагалися знову бути підвладними їй.