свою версію. Говорили разом, мов одним голосом і могло скластися хибне враження, що говорить одна людина
– Яківно, ми ненавмисне, – виправдався Вадик.
– Цить, Костику. Не збивайте.
Ні з того ні з сього у власниці вивернутого халату почалася гикавка. Вона жбурнула монети на стіл, набрала повні груди повітря і затамувала подих, від чого троянди розправили пелюстки і стали неймовірно реалістичними, навіть більше справжніми живими. Тільки колір завадив відчути повноту вражень від гіперреалізму.
– Яка краса, – не втримався Костик. – Кортить навіть понюхати…
Привезена затрималася в такому стані секунд з п’ять і шумно видихнула. Троянди на її халаті знову зів’яли. Підняла правого вказівного догори і багатозначно промовила:
– Гикавка щезла. ла…ла. Дурня якась. Не на першому складі, а на останньому. З вами ненароком ще й заїкою стану. Нетрадиційним, задонапереднім. Хух-х-х. – Вона зробила ще кілька інтенсивних глибоких вдихів. – Старий перевірений спосіб. Від гикавки і заїкання. За-ї-кан-ня. О, тепер норма. А ти Вадику… Нарешті я вас розрізняю. Не мели дурниць. За таке можна й запотиличника отримати. Добре, не гаймо часу.
– Вадик не я. Він, – спробував виправити ситуацію Костик, вказуючи на брата.
Привезена знову взялася рахувати монети, але мабуть таки вкотре збилася з ліку.
– Не мели дурниць. Чи я не знаю, що Костик розумніший, а Вадик спокійніший… Так. Знову збилася. Мені вже по коліна переліченого тричі вашого дріб’язку. Все, я рахувати не буду. Чули? – вона знервовано блимнула на похилені руді голови братів Гудимів.
– Чули, чули, чули, чули. – спробували виправдатися приколісти.
– Замовкніть вже, однакові. Від цього завивання в мене гикавка знову починеться. Попереджаю: більше такого не буде. Ще раз і вижену під три чорти. Знову приперли торбу круглячків. Шукайте житло де інде.
– Зжальтеся, – перепросив Костик. – Ми. Ми хотіли, як краще. Щоб у вас було багато грошей. Це ж практично мрія кожного: купа грошей. Чи не так?
– Дотепно. За це вас, гульвіс і жалію. Купа грошей? Це ж треба таке утнути. Тут одне з двох: чи в триньку виграли, чи під церквою жебрували, – Привезена не могла приховати задоволення від вдало придуманої відповіді, її посмішка на всі вставлені тридцять два (добра половина з яких була золотими), осяяла кімнату жовтими відблисками. – Тільки одне прохання відповідайте по черзі – не дуетом.
– Ні, це наші кревні. Тепер ваші не менш чесно пораховані. – Вадик дістав запальничку.
Полохливий вогник обпалив кінчик папіроски, затиснутої між великим і вказівними пальцями Клавдії Яківни. Потребувалося лишень потягнути повітря через тютюн аби перші клубки диму сповили її задоволене обличчя.
Все ж було помітно, цю жінку терзають якісь душевні муки. Чи якась хвороба причаїлася в її нутрі і потроху їсть життя, перетворюючи ще не стару жінку на ходячого мерця. Але вона намагалася не подавати виду. Останнім часом