гріхом за віроломство і зламання присяги, учинених з султаном турецьким при укладанню з ним недавнього миру. Та папа буллою своєю розгрішив короля від усіх присяг та зобов’язань його супроти турків, запевняючи, що присяги з невірними нічого не варті і християни від них завжди можуть бути вільні. На додачу до того прислав він легата свого кардинала Іульяна Чезаріні до короля з добрячим мішком золота, котрий ніколи з ним не розлучався, а король, зібравши зараз достатні сили і не сповіщаючи про те султана, вирушив у його провінції і, минаючи їх, яко ворог, переправився за ріку Дунай, спрямовуючи похід свій до міста Андріанополя. Султан, звідавши про нашестя на землі його короля польського з армією своєю явною війною, без оголошення на те причин, протестувався довколишнім народам, свідчився небом і землею, підносячи до них руки, і, нарешті, присягався всім, що є найсвятішим на світі, що він не подав жодних причин до заламання миру з поляками і урочистих присяг, які його ствердили, і завершив таким виразом: «Зневажили гяури свого Бога, споручителя мирних умов; тож закличу я його собі на допомогу!»
Між тим як король польський вибирав собі дорогу до Андріанополя, другої столиці султанової, і уявляв при тому безліч користей тамошніх, що можуть дістатись йому як здобич, султан Амурат, нагло перейшовши з чисельною армією Балканські гори, застав короля та армію його коло міста Варни. Бій почався і тривав з незвичайною жорстокістю турків, що злостилися на поляків за зухвале зламання ними миру, та з взірцевою мужністю військ польських, заохочених попередніми перемогами. Султан безперестанку їздив по своїй армії і підбадьорював воїнів допомогою свого Аллаха, месника за віроломство, до котрого невтишно закликав; а король теж роз’їжджав по своїх військах, бадьорив їх благословінням святійшого папи і присутністю його кардинала. Нарешті споборники Аллахові перемогли послідовників папських. Армія польська була розбита і розсіяна, король убитий, а кардинал кинувся в ріку з наміром перепливти її конем, але золото, що наповнювало його кишені і обтяжувало його вершника, занурило його на дно річкове і з ним враз загинуло. Війська руські були в тій січі у числі тридцяти тисяч під проводом воєводи свого Ольговського і полковників Тризни, Гудими, Бурлія, Станая, Претича та інших. Вони по розбиттю всієї польської армії повтікали до Булгарії, а народи тамошні, бувши русинам, єдиновірні і єдиноплемінні, бо з слов’янського роду з-над ріки Волги вийшли, давали їм безпечний у себе притулок, проводили їх потаємними дорогами за ріку Дунай; але з них до половини старшин і рядових загинуло в бою.
В дні короля Олександра, сина Казимира Четвертого, а брата Альбрехтового, уривалася чоловіча лінія князів руських в останній галузі її, в князеві Семенові Олельковичу, і в силу постановочних конституцій королівства, року 1506-го од лицарства першого гетьмана руського Пренцлава Лянцкоронського з родини сенаторської, зятя князя Острозького і свояка короля Олександра, за яким