короля Даґоберта в триденній битві під Тоґастбурґом, а військо Людовіка Німецького, що прагнув поневолити чехів, зазнало нечуваної нищівної поразки. А ми не знаємо ані місця битви, ані ім’я чоловіка, що був проводирем нашого народу. Кажуть, тоді були добрі часи, але хтозна, як воно все відбувалося. Старі люди завжди хвалять минувшину і давні часи. Роки, які ближче до нас, були тут у країні теж досить буремні. Чому той чоловік не зберіг краще своє ім’я і чому я не повинен мати змоги шукати і знищувати лихого сусіду, що завдає мук і погрожує, в його країні і чому я не можу нести в серце чужих народів ім’я мого проводиря, щоб його шанували й боялися?
– Ми зі славою понесемо ім’я нашого народу в найдальші країни, – мовив Вітіко.
– Що ж, якщо ти нестимеш корогву, тоді ми всі, що тут є, підемо з тобою в будь-яке військо володаря! – вигукнув червоний вершник.
– Я не нестиму корогви, – заперечив Вітіко, – який-небудь славетний князь Богемії сам скаже, кому її нести.
– Може, твій Собеслав? – запитав червоний вершник.
– Може, Собеслав, а може, той, хто буде після нього, – відказав Вітіко.
– Чому він випустив короля Лотара, коли оточив і розбив його під Хлумецом, і задовольнився тим, що лишився князем Богемії?
– Він знає, – відповів Вітіко, – і знає, чому обстоює німців, але це не завадить йому колись зі славою повести наш народ за кордон.
– Тож ти їдеш не з країни цариці Савської чи країни Офір, а належиш, як чую з твоїх слів, до нашого народу, – виснував червоний вершник.
– Ти ж бачиш, що я їду на північ, отже, приїхав із півдня, – відповів Вітіко.
– Ми всі їдемо з тобою на північ, отже, приїхали з півдня, – пожартував червоний вершник.
– Таж так, – погодився Вітіко. – Лишається тільки питання, хто здаля, а хто зблизька.
– Тож ти, мабуть, мандруєш із лісу, де ростуть ялиці та журавлина, – мовив червоний вершник.
– Ялиці, журавлина та інше, – підтвердив Вітіко, – і там є багато місць, де невибагливий чоловік може спорудити добрий лісовий замок.
– Та вони там такі невибагливі, що їх і жаби задовольняють, – усміхнувся червоний вершник.
– Їм досить і жаб, і в цьому є перевага, – мовив Вітіко.
Почувши ці слова, червоний вершник напівобернувся на коні й гукнув своїм товаришам:
– А що, друзі, якби ми коли-небудь поїхали на лови в південні ліси нашої країни, звідки тече гарна Влтава, бо ось шкіряний каже, що там було б не так уже й погано?
– Якщо вовки, ведмеді та олені взимку там не замерзають, то вам цього було б досить! – гукнув вродливий юнак, якого червоний вершник назвав сином Начерата.
– І ми зі списами в руках та в міцних чоботях на ногах підемо через каміння, болота і плутане коріння, – крикнув той, кого червоний вершник назвав Велиславом.
– Хтозна, чи відбувалися там коли-небудь лови так, як вимагають приписи, – крикнув Одолен збоку від Вітіко, – а якщо ми будемо перші, хто запровадить там справжні лови, нас чекає слава, і тим