лісорубів, або навіть хатинка з тартаком. Коли вони підійшли до гори, яку називали горою святого Освальда, і провідник Вітіко повернув до великого лісу, що всякчас тягнувся по ліву руку від них, вони зайшли в густий ліс, де не було жодної вільної від дерев латочки. Мандрівка в тому лісі тривала понад дві години, стежка вела подорожніх у північно-східному напрямі і завжди трохи вгору. Поміж грубезними і вологими стовбурами ялиць, крони яких пропускали вкрай мало світла, землю вкривало почасти каміння, почасти чагарники, почасти зелені тіньовитривалі рослини. Жодне з тих дерев ще ніколи не рубала людська рука, бо до цього не спонукала потреба в деревині, проте чимало дерев попа́дало від старості або ж були уражені блискавками, інших ушкоджень не було видно, бо навіть вітри не могли проникнути в глиб тих лісів.
Коли сонце схилилося до заходу, обидва подорожні вийшли на гребінь лісів, і там простерлася вільна від дерев місцевість. Не було навіть кущів, тільки низенька трава і великі гранітні брили. Вітіко їхав угору стежкою поміж камінням, аж поки виїхав на височину, а потім на пагорб, що височів над верхівками всіх дерев, які росли нижче. Там він зненацька зупинився, і його очі мали змогу оглядати широкі і далекі простори. Він глянув на південь, на Баварію, що синіла своїми лісами, луками і відкритими місцями аж до ще синіших Альп, де чимало гірських лук полискували снігом. На сході він бачив Австрію з синіми луками, лісами і полями, там правив молодий Леопольд. Вітіко оглядав величезний край, а коло його ніг стелився ліс, у якому він виїхав на вершину, а також інші ліси. А коли Вітіко повернувся на північ, ліс, на гребені якого він стояв, тягнувся далі не менш густий і неозорий, ніж той, по якому він їхав нагору. А нижче текла Влтава, але видніли вже не короткі відтинки, як учора, а довгі звиви, що тяглися від лісів на верховинах униз у долини. По той бік річки лежала Богемія, вкрита гарними лісами, і знову лісами, а потім рівнинами, де чергувалися ліси і поля, що давали поживу людям. Вітіко бачив ліс, у якому він стояв учора, ліс, у якому було Чорне озеро, а далі знову сутеніли ліси. Та й на схід тягнулись ліси і ліси.
– Тут мала б стояти королівська фортеця, – мовив Вітіко.
– Так, а міг би жити і якийсь високий пан, – додав Флоріан.
– Цей ліс набагато більший, густіший і непрохідніший, – зауважив Вітіко, – ніж ліс коло будинку Генріха під Трьома Сідалами, і тут він широкий, вільний і пишний.
– Тут колись уже щось було, – мовив Флоріан, – не житло, а якась свята споруда, місце для молитви. Тут на найвищому місці в хатині з ялицевих колод стояв для вшанування образ святого апостола Хоми. Це було ще за тих давніх часів, коли в Лісовому краї панувало ще багато християнських володарів. Тут жив могутній рід. А потім люди почали справляти тризни, які тоді ще були поширені в Богемії, святу будівлю розібрали, або ж спалили, або ж вона сама звелася нанівець, і тільки це місце ще досі називають вершиною Хоми.
– А кому належить земля, на якій ми тепер стоїмо?
– Князю Собеславу з Богемії, – відповів Флоріан. – Він може порядкувати нею або подарувати її, як