дім давно вже тут стоїть? – запитав Вітіко.
– Я збудував його, – відповів Генріх.
– А чому ви збудували його на відшибі? – знову запитав Вітіко.
– Бо я так захотів, – відповів Генріх. – Одні будують на луках, другі на скелях, треті в лісах, а коли раптом знадобиться захист, цей будинок добре захований і непомітний. Я тут часто буваю з родиною, коли ми не вчепимось міцно десь в іншому місці.
– Напевне, тут добре жити, – мовив Вітіко.
– Атож, тепер, а можливо, і в майбутньому, – погодився Генріх. – На широкій горі, що по той бік Міхелю, коли-небудь оселяться люди, бо там є підходящі умови, а саме: добрий ґрунт і добре сполучення, можливо, тоді в багатьох місцях навколо збудують будинки і навіть церкви, а згодом, як настануть часи, коли окрема людина відчуватиме меншу потребу в захисті, нехай білі стіни цього дому ясніють здалеку й запрошують багатьох людей прийти в гості й насолодитись відпочинком у домі.
– Нехай цей дім стоїть багато сотень років, – побажав Вітіко.
– Якщо ті, хто приходить до мене, думають так, як я, – відповів Генріх, – дім стоятиме. Можуть настати дні, коли який-небудь рід утратить могутність і авторитет, але ці риси можуть відродитись, якщо сам рід не згас. Коли-небудь цей дім можуть зруйнувати дощенту, але іншого дня він знову може постати на цьому місці, і якщо котрийсь мій нащадок житиме тут і радо господарюватиме серед своїх маєтностей, тут буде оселя, затишна для мешканців і приязна для чужинців, які прийдуть сюди зі щирим серцем.
– Я думаю так, як і ви, – мовив Вітіко. – Жоден рід не загине, якщо його члени праведні, він занепадає і підноситься, хіба що Господь покладе йому край, коли помре останній представник.
– Таж так, всяке буває, – кивнув Генріх. – Ходімо далі.
Обидва чоловіки зійшли з пагорба, через хвіртку вийшли з саду і пішли далі, і то приблизно в той бік, звідки прийшли Вітіко і Берта.
– Це моя лука для випасу корів, – сказав Генріх, показуючи рукою навколо. – Вона тягнеться аж до лісу, звідки ви прийшли.
Чоловіки йшли на схід по дорозі через луку.
– А то мої поля, – пояснив Генріх, показуючи на смужку землі, що позаду будинку тягнулася до лісу, – вони дають усе, чого потребує і вимагає дім. Джерела щедро дають нам воду, а ліс – своє багатство.
Чоловіки дугою стали повертатися до будинку й підійшли до його східного боку, куди Вітіко підходив разом із Бертою. Тепер він помітив, що поряд із дверима, в які він зайшов із Бертою, є ще й залізна брама в мурі, що відходив від будинку. Генріх повів його в ту браму, і вони вийшли на подвір’я.
– Тут коні, – пояснював Генріх, ведучи Вітіко до стайні, що стояла праворуч від входу. Вітіко зайшов до стайні й дуже пильно придивлявся до шістьох коней, які стояли там.
– А тут корови, – проказав Генріх, повівши Вітіко до хліва, що стояв поряд. Вітіко побачив десять добрих і гарно збудованих корів.
– А тут тяглова худоба, – розповідав далі Генріх, повівши Вітіко до ще одного хліва. Там було три пари важких волів.
– А там телята, дрібна худоба і