диво, що такої пори року ще цвітуть троянди, – мовив Вітіко.
– Я знайшла їх лише в затінку і вставила у свій обруч, – пояснила Берта.
– Тямиш! – похвалив Вітіко.
– Тож нехай вони будуть для вас щасливим знаменням, – побажала Берта, – і нехай дадуть вам багато щастя. Я поведу вас до батька, щоб він дав вам провідника до Трьох Сідал, який покаже найкоротшу стежку.
– Гаразд, Берто, веди мене до батька, – погодився Вітіко.
– Ви справді хочете? – запитала вона.
– Хочу.
– Тоді ходімо, – запросила дівчина.
Запросивши, дівчина підвелася, вершник одяг на голову свій шкіряний шолом і теж підвівся.
Обоє пішли узліссям аж до місця, звідки вийшли дівчата. Там зайшли між дерева й побачили трохи далі другу дівчину, яка співала разом із Бертою. Коли Берта і Вітіко підступили до неї, вона втекла й бігла попереду них. Вітіко помітив тепер, що її коси, звисаючи на темний одяг, мали світлий, майже ясно-жовтий відтінок, тоді як Бертині коси були каштанові. Але подруга мчала так швидко, що невдовзі вони вже не бачили її. Вітіко і Берта йшли під високими ялицями і поміж замшілим камінням. Піднімалися вгору.
Невдовзі обоє почули, як дзюрчить струмок, що біг, напевне, десь по ліву руку від них. Берта повернула тепер ліворуч і пішла до струмка, який виднів крізь дерева внизу в глибокій ущелині. Берта йшла вздовж струмка в попередньому напрямі, але краєм урвища. Обоє всякчас піднімалися вгору. Трохи згодом ліс порідшав, і нарешті вони вийшли на відкриту місцевість. Перед ними стелилася лука, далі йшли лани, а за ними стояв великий білий будинок. За будинком ліс піднімався вгору, утворивши широку густу смугу. Зблизька годі було побачити гребінь, до якого він піднімався, але на сході з тієї смуги виступали інші гірські гребені. Лука була очищена від кущів і каміння. Берта повернула тепер на стежку, що вела до будинку. Стежка була впорядкована й широка, по ній можна було б їхати навіть на возі. Пройшовши по стежці досить далеко, Берта і Вітіко, коли до будинку лишилося кількасот кроків, підійшли до місця для молитви перед червоною хижкою. Вона стояла край дороги дверима на схід до стежки. Двері хижки були замкнені, але вгорі був отвір, у якому виднів образ Богородиці, розмальований золотою, червоною, синьою та іншими барвами. За хижкою спинались угору чотири горобини. Берта стала навколішки на одну лаву й помолилася. Потім підвелася, й вони пішли далі. З ущелини долинав клекіт струмка, та й недалеко від хижки з трави на луці витікав ще один струмочок і невдовзі спадав униз.
– А у вас тут багато чистих веселих джерел, – мовив Вітіко.
– Тут є ще більше, праворуч і ліворуч, – сказала Берта, – вони течуть із Трьох Сідал та зі скель.
– А це той образ, про який ви розповідали мені? – запитав Вітіко.
– Так, це він, – кивнула головою Берта.
– А то ваш дім?
– Так, дім, – підтвердила дівчина.
Пройшовши трохи вздовж горобин, вони дійшли до будинку.
На схід від будинку