з ним на луці Шпер і привела його тобі.
Чоловік із каштановими кучерями підвівся, підійшов до Вітіко й запросив:
– Ласкаво прошу до мого дому!
– Я приймаю ваше запрошення, – сказав Вітіко, – і хотів би вибачитись за свій несподіваний прихід.
– Якщо вас привела моя донька, то ви бажаний гість, – припрошував господар, – і були б бажаним навіть тоді, якби прийшли самі, бо мій дім гостинний.
– Мене звуть Вітіко із Пржица, – представився Вітіко.
– Я Генріх, – назвався господар.
– Цей вершник хоче сьогодні піднятися на Три Сідала, – пояснила Берта.
– Якщо ви, Вітіко, – сказав господар, – по дорозі на добру службу зайшли до мого дому, то пообідайте з нами, потім я дам вам чоловіка, що проведе вас до Трьох Сідал. А тепер я пропоную вам стілець, і, якщо це не суперечить вашим звичаям, відстебніть ваш меч. щоб він не заважав вам.
– Я з удячністю приймаю ваше запрошення на обід і пропозицію сісти, а от меч відстебнути не можу, бо маю звичай завжди, де тільки можна, мати його при собі, щоб його не забракло, коли буде потрібний, – відповів Вітіко.
– Тут ви маєте слушність, – погодився Генріх, – а коли повернетеся з Трьох Сідал, буде вже ніч, то, може, заночуєте в нас?
– Завтра вранці я їду далі, – заперечив Вітіко, – та й лишив свого коня у вугляра на Міхелі, тож маю ще сьогодні повернутися туди.
– Гаразд, тоді ми так організуємо час, щоб було зручно вам, – запевнив Генріх.
Сказавши, він обернувся до столу, висунув два стільці, показав на один і сів разом із Вітіко. Потім звернувся до Берти:
– Іди до матері і скажи, що ми маємо гостя.
Берта підійшла до простінка і повісила свій вінок на цвях.
– Чому ти вішаєш свій золотий обруч до зброї? – запитав батько.
– Нехай троянди повисять сьогодні коло зброї, – відповіла Берта і пішла крізь двері далі в глиб будинку. Невдовзі вона вийшла з тих дверей уже з матір’ю. Мати, як і Берта, теж мала темні коси й карі очі. Мала витончені руки та кінцівки. Була вдягнена у вузький синій жилет зі срібною каймою на краях, рукави і широка спідниця, які видніли з-під нього, були пошиті з блідо-жовтого сукна. Її коси накривала широка сіточка з золотих ниток.
– Вюльфгільто, – звернувся до неї Генріх, – наш гість – молодий вершник Вітіко з Пржица, син Вокса і Вентіли.
– Тож ви знали мого батька? – здивувався Вітіко.
– Мій юний вершнику, я знав вашого батька, і знаю вашу матір, – відповів Генріх.
– Ми знаємо добру й милу Вентілу, – додала жінка, що зайшла, – а якщо ви її син, тож будьте бажаним гостем у нашому домі.
– Я її син, – підвівся Вітіко, – а отже, перебуваю тепер у домі, де були мої батько-мати.
– У цьому домі їх не було ніколи, – поправив його Генріх, – зате вони були в іншому.
– Тож дозвольте нам привітати вас у цьому домі, – проказала Вюльфгільта.
– Шляхетна пані, – мовив Вітіко, – мене тішать ці привітання, і вибачте, якщо я збільшую ваш клопіт.
– Мій