пані, я таки почастуюсь, – відповів Вітіко, – а от із відпочинком я не згоден. Подоланий шлях був не такий важкий, щоб потребувати відпочинку, а час змушує мене піти до мого притулку й подбати про коня.
Вітіко взяв трохи хліба й поїв, потім випив келих вина. Одразу підвівся і сказав Генріхові:
– А тепер я дякую вам за гостинне прийняття і, якщо трапиться нагода, прийму вас не менш гостинно.
– Я ще трохи проведу вас, – підвівся Генріх.
– А вам, шановна пані, – звернувся Вітіко до Вюльфгільти, – я кажу спасибі за вашу турботу і працю.
– Господь, Вітіко, благословив ваше перебування в нас, і нехай він дасть вам щастя і честь, – побажала жінка.
Потім Вітіко звернувся до Берти:
– Бувайте здорові, Берто, і будьте веселі та радісні!
– І ви, Вітіко, – сказала дівчина. – Щасливої подорожі!
– Можливо, я ще коли-небудь почую, як ви співаєте, як навідаюсь іншого разу, – мовив Вітіко.
– Можливо, якщо ви думаєте і співаєте так, як ліс, – заявила дівчина.
– Це мене тішить, – усміхнувся Вітіко, – бо, хоч і не вмію співати, я думаю так, як ліс.
Потім уклонився Труді й мовив:
– Бувайте здорові, і дякую вам за спів, який я почув усупереч вашій волі.
– Бувайте здорові! – зашарілася дівчина.
Після цих слів Вітіко приготувався вийти з зали. Глянув ще на Бертин вінок.
Генріх пішов із Вітіко по дорозі, а потім далі аж до червоної каплиці. Там він сказав:
– А тепер ми розстанемось. Щасливої вам дороги, а коли знову потрапите в ці краї й побачите білий дім, відвідайте його.
– Якщо небу буде вгодно, я не промину, – відповів Вітіко.
– А ми по-дружньому приймемо вас, коли будемо тут, – пообіцяв Генріх.
– Ще раз дякую, – подякував Вітіко.
– З Богом! – попрощався Генріх.
Вони розлучилися, Генріх пішов на північ, Вітіко – на південь. Широкий шлях закінчувався разом із лукою, і Вітіко пішов далі вузенькою стежкою, що привела його до Міхелю. Зайшовши в дім вугляра, він одразу подався до свого коня. Потім усі повечеряли, як і вчора, а згодом Вітіко ліг спочивати в тому самому ліжку.
Наступного ранку, ще до сходу сонця, Вітіко вже сидів у нижньому вбранні за столом у кімнаті вугляра. Сам вугляр чистив його одяг. Вітіко вряди-годи виходив у дерев’яних черевиках вугляра до стайні, де дбав про коня, потім одягся і поїв разом з усією родиною юшку з молока та борошна.
– А тепер я дякую вам, добрі люди, за ваше дружнє прийняття, – мовив Вітіко.
– Коли ваша мати знову пошле до вас мого батька, – попросив вугляр, – то розкажіть йому, що ми приймали вас тут.
– Розповім, – пообіцяв Вітіко.
– Від Міхелю далі йде гірська стежка, – розповідав вугляр. – За чотири години повільної їзди ви будете в Айґені. В першому домі з червоними балками вас чекатиме дядько Флоріан. Він подбає про вас і вашого коня і проведе вас до Фримбурка.
– Добре, – кивнув головою Вітіко, погладив дітей по щоках і дав кожному блискучий пфеніг. Потім попросив привести коня.