якої він масті? – запитала дівчина.
– Сивої.
– А чому ви не маєте ніякої прикраси на голові, як інші родовиті чоловіки? – запитала дівчина.
– Я не високого роду, – відповів вершник, – і шолом дуже дорогий мені. Бачиш, він із лосиної шкури, ця тварина живе далеко звідси. Його й меч не проб’є.
Розповідаючи, вершник підняв шолом і показав його дівчині. Вона оглянула і торкнулася пальцем м’якої шкіри.
– А вам не дуже жарко, коли ви ховаєте своє довге волосся в шоломі? – запитала вона.
– Набагато гарячіше, коли волосся коротке, – пояснив вершник, – але спека і холод чоловікові мають бути байдужі. Всі давні народи любили довге волосся, і воно захищає й від ударів.
– А решта вашого одягу теж зі шкури тієї тварини? – запитала дівчина.
– Тільки панцер, а решта з тоншої шкіри, – відповів вершник. – Дехто ставить ще металеві пластини, а в мене тільки шкіра.
– Ви взяли з собою меч навіть у ліс, – проказала дівчина.
– Я завжди маю його при собі, хіба що сплю вдома в безпечній кімнаті, – пояснив вершник. – Меч – це водночас і меч, і щит.
– А він гарний? – запитала дівчина.
– Дивись!
Вершник повернув піхви до себе, дістав меч і подав його дівчині. Вона взяла його так, що одну частину оголеного леза тримала вона, а другу він.
– Ох, що за знаки! – вигукнула дівчина.
– Це святий Петро з ланцюгом, – пояснив вершник, – бо ми маємо його за нашого святого покровителя: адже наш рід походить із Рима. Оте, що ти бачиш навколо нього, – прикраса.
– А ота інша штука? – запитала дівчина.
– Теж прикраса.
– Дуже гарне зображення, – похвалила дівчина.
– Повинно бути гарним, – казав вершник, – а меч має бути добре загартованим проти ударів і тиску. Цього ти на ньому не побачиш.
– Авжеж, – кивнула дівчина.
Вершник узяв піхви, потримав їх і вклав меч усередину.
– А тепер, дівчино, признавайся, як тебе звуть, – сказав він.
– Берта, – відповіла вона. – А вас?
– Вітіко, – мовив він. – А скільки тобі років?
– Шістнадцять, – відповіла дівчина, – а скільки років вам?
– Двадцять. Я народився за дев’ять років по тому, як убили богемського князя Сватоплука.
– Я й думала, що ви дуже молоді, – мовила дівчина.
– І ти, Берто, живеш у лісі?
– У лісі, та ще й десь, – відповіла вона. – Я вже казала вам, що ми маємо трохи вище звідси будинок. Там ще стоїть будинок батька подружки, що співала зі мною, більш нічого.
– А церква у вас є?
– Церква стоїть за п’ять годин ходу звідси у Фраюнґу, – відповіла дівчина. – А коли від нашого дому піднятися на сто кроків угору, а потім пройти півгодини до Міхелю, де живуть вуглярі, там стоїть темно-червона висока дерев’яна хижка, а в хижці є різьблена з дерева свята Богородиця з малятком Ісусом. Її освятив єпископ. Перед хижкою стоять низенькі лави, щоб можна було стати навколішки й помолитися. Ми молимося там. За хижкою ростуть горобини, і ті горобини тягнуться аж до нашого дому. А тепер розкажіть