У мене ціла бібліотека дисків. Дуже велика. Навіть надто велика, як каже мій чоловік.
– Я думав, ви живете окремо, – бурмоче Ітан, перетинаючи кімнату в мій бік.
– Так, але він все одно мій чоловік. – Я перевіряю обручку на лівій руці, кручу її. – Хоча, ти маєш рацію. – Вказую на висунуту шухляду. – Якщо хочеш узяти на перегляд якийсь фільм, то не соромся. У вас є ДВД-плеєр?
– Тато має зовнішній привід для ноутбука.
– Підійде.
– Думаю, він дозволить мені скористатися.
– Будемо сподіватись. – Я помалу починаю розуміти, що за фрукт цей Алістер Расселл.
– А які у вас фільми? – запитує Ітан.
– Переважно старі.
– Типу чорно-білі?
– Переважно чорно-білі.
– Я ще ніколи не бачив чорно-білого кіно. Я округлюю очі.
– Ти будеш приємно здивований. Усі найкращі фільми – чорно-білі. Ітан дивиться на мене із сумнівом, але зазирає в шухляду. Майже двісті коробочок, «Крітеріон» та «Кіно»,[88] колекція фільмів Гічкока від «Юніверсал», колекції вибраних нуар-фільмів, «Зоряні війни» (я ж людина, як-не-як). Досліджую корінці. «Ніч і місто»,[89] «Водоверть»,[90] «Це вбивство, кохана моя».[91]
– Ось, – виголошую я, висмикую одну коробочку й передаю її Ітану.
– «Повинна настати ніч»,[92] – читає він.
– Чудовий фільм, як для початку. Повний саспенсу, проте не страшний.
– Дякую, – він прочищає горло, кашляє. – Вибачте, – говорить Ітан й тягнеться за водою. – У мене алергія на котів.
У мене очі лізуть на лоба.
– Чому ж ти одразу не сказав? – Блимаю очима на кота.
– Він такий привітний. Я не хотів його образити.
– Дурниці, – кажу я. – Хоча це й мило. Він усміхається.
– Я, мабуть, піду, – каже хлопець. Він повертається до журнального столика, ставить склянку, згинається, щоб крізь скло звернутися до Панча. – Не через тебе, друзяко. Гарний хлопчик. – Він випростується, руками проводить по стегнах.
– Тобі принести липку щітку? Щоб познімати шерсть. – Я навіть не впевнена, чи вона в мене є.
– Усе нормально. – Він роззирається довкола. – Можна скористатися вашою вбиральнею?
Я вказую на червону кімнату.
– До твоїх послуг.
Поки він там, я дивлюсь на себе у дзеркало над комодом. Сьогодні в душ, точно. Максимум, завтра.
Повертаюся на диван і відкриваю ноутбук. «Дякую за допомогу, – написав «ДискоМайкі». – Ти моя героїня».
Я вистукую йому швидку відповідь, коли чую звук зливу води. За момент із туалету виходить Ітан, витираючи долоні об джинси.
– Готово, – повідомляє він мені. Хлопець крокує до дверей, з руками в кишенях, типовою школярською ходою.
Я йду слідом.
– Дуже дякую за візит.
– Ще побачимося, – каже він, тягнучи на себе ручку дверей. Не побачимось, думаю я.
– Звісно, побачимось, – відповідаю я вголос.
9