зрілою жінкою: повні губи та стегна, пишний бюст, радісне обличчя, очі кольору блакитного газу. На ній джинси кольору індиго та чорний светр із глибоким декольте, груди прикрашає срібний кулон. Їй десь під сорок, як мені здається. Вона, мабуть, сама ще була дитиною, коли народила свою.
Як і її син, вона подобається мені з першого погляду. Вона підходить до кушетки, штовхає моє коліно своїм.
– Сядьте. На випадок, якщо у вас струс мозку. – Я підкоряюся, підтягуючи своє тіло, а вона тим часом розкладає склянки на столику, тоді присідає навпроти мене, туди, де вчора сидів її син. Вона повертається у бік телеекрана, морщить лоба.
– Що ви дивитеся? Чорно-білі фільми? – Вражено.
Я тягнуся за пультом та вимикаю телевізор. Екран гасне.
– Темнувато тут, – помічає Джейн.
– Можете увімкнути світло? – запитую я. – Я трохи… – не можу закінчити речення.
– Звісно. – Вона тягнеться через спинку дивана, вмикає торшер.
Кімната наповнюється світлом.
Я закидаю назад голову, розглядаю скошені багети на стелі. Вдих-два-три-чотири. Їх би не завадило підправити. Треба буде запитати Девіда. Видих-два-три-чотири.
– Отже, – каже Джейн, спершись ліктями на коліна, уважно мене розглядаючи. – Що там сталося?
Я заплющую очі.
– Панічний напад.
– О, Господи, люба… Як вас звуть?
– Анна. Фокс.
– Анно. То просто дурні дітлахи.
– Ні, суть не в тому. Я не можу виходити на вулицю. – Я опускаю погляд, хапаю склянку з бренді.
– Але ж ви таки вийшли на вулицю? Обережно з цим, – додає вона, коли я лигаю випивку.
– Мені не варто було виходити назовні.
– Чому? Ви вампірка?
Фактично так, думаю я собі, оцінюючи свою руку – білу, як риб’яче черево.
– У мене агорафобія? – кажу я.
Вона зморщує губи.
– Це запитання?
– Ні, я просто не була впевнена, чи ви знаєте, що я маю на увазі.
– Звісно ж, я знаю. Ви не терпите відкритого простору. Я знову заплющую очі, киваю.
– Але я думала, що агорафобія це коли ви, ну, знаєте, не можете піти кудись у похід. Щось таке, дуже відкрите.
– Я нікуди не можу виходити. Джейн облизує зуби.
– І скільки у вас це триває?
Я перехиляю залишки бренді.
– Десять місяців.
Тему вона вирішує не продовжувати. Я глибоко дихаю, кашляю.
– Можливо, вам потрібен якийсь інгалятор чи щось подібне? Я хитаю головою.
– Це тільки погіршить стан. Прискорить серцебиття. Вона роздумує над цим.
– Можливо, паперовий пакет?
Я ставлю склянку на стіл, тягнуся за водою.
– Ні. Ну, тобто деколи і він стає в пригоді, але не зараз. Дякую, що занесли мене. Мені дуже незручно.
– Ой, та що ви таке…
– Ні, справді. Дуже. Такого більше не повториться, обіцяю.
Вона знову зморщує губи. Дуже жвавий у неї рот, як я бачу. Можливо, вона курить, хоча від неї пахне олією дерева ши.[105]
– Отже, з вами таке вже траплялося раніше?