ніжно закриває його.
– Та десь між тоді й тепер! – сміється вона. А тоді раптом: – Ви ж не проти, що я піду? Не перенасититеся киснем?
– Не перенасичуся.
– Може, хочете ще бренді? – запитує вона, нахиляючись над журнальним столиком – там лежить якийсь фотоальбом; вона, мабуть, принесла його із собою. Вона бере його під пахву та вказує на порожню склянку.
– Я обійдуся водою, – брешу я.
– Добре. – Вона зупиняється, погляд застигає на вікні. – Добре, – повторює. – Там якийсь дуже привабливий чоловік щойно підійшов до будинку. – Вона дивиться на мене. – То ваш чоловік?
– Та ні. То Девід. Він орендує в мене кімнату. Внизу.
– То він ваш орендар? – рипить Джейн. – Краще б моїм був!
Дзвінок більше жодного разу не порушував тишу того вечора, взагалі. Можливо, темні вікна відігнали усіх дітей із кошиками. А можливо, то засохлі жовтки.
Падаю в ліжко раніше, ніж зазвичай.
Десь на екваторі моєї аспірантури я познайомилася із семирічним хлопчиком, який страждав від так званого синдрому Котара, психологічного явища, при якому людина переконана, що вона мертва. Рідкісний розлад, випадки у дітей взагалі одиничні; рекомендоване лікування включає антипсихотичний режим або, у важких випадках, електрошокову терапію. Та мені вдалося вилікувати хлопчика розмовами. То був мій перший значний успіх, який і привернув увагу Веслі до моєї особи.
Той маленький хлопчик зараз вже десь у підлітковому віці, такий же, як Ітан, майже вполовину молодший за мене. Сьогодні я думаю про нього, тримаючи погляд на стелі, відчуваючи себе мерцем. Мертва, хоч і не зникла, я бачу, як життя пролітає повз мене, а я безсила якось на це вплинути.
Понеділок, 1 листопада
13
Коли зранку я понуро спускаюся вниз, на кухню, то бачу записку під дверима до підвалу: «Яйця».
Я розглядаю її, не розуміючи, в чому суть. Девід хоче, щоб я йому приготувала сніданок? Потім я її перевертаю та бачу слово «відчистив» під згином. Дякую, Девіде.
Яйця – це звучить справді чудово, якщо задуматись, тож я розбиваю собі три у сковорідку й готую окату яєчню. За кілька хвилин я за столом, обсмоктую залишки жовтка, заходжу на «Агору».
Ранок – це тутешня година пік, оскільки агорафоби часто відчувають гострий неспокій одразу після прокидання. І справді, сьогодні у нас тут затор. Дві години я пропоную всім розраду й підтримку; раджу користувачам відповідні ліки (цими днями я віддаю перевагу іміпраміну,[106] хоча і ксанакс[107] ніколи не виходить з моди); модерую суперечку з приводу (безперечних) плюсів аверсивної терапії; дивлюся, на прохання «Ямочки2016», відео, де кіт грає на барабанах.
Я вже збираюся виходити і заскочити на шаховий форум, помститися за суботні програші, коли на екрані спалахує віконце з повідомленням.
ДискоМайкі: Ще раз дякую за твою допомогу вчора, док.
Панічний напад. Я майже годину вистукувала по клавіатурі, поки «ДискоМайкі», як він каже, «дурів».
доктор_тут: До твоїх послуг. Зараз краще?
ДискоМайкі: