те, й інше.
Потрібно буде поговорити з Едом.
Та коли я це роблю, він займає захисну позицію.
– Це ж єдина ніч у році, коли їй можна поїсти цукерок на вечерю, – пояснює він.
– Я не хочу, щоб у неї почалися проблеми.
Тиша.
– Зі стоматологом?
– З її вагою.
Він зітхає.
– Я можу про неї подбати.
Зітхаю у відповідь.
– Я не кажу, що не можеш.
– Принаймні, так це звучить.
Я накриваю долонею лоб.
– Просто їй вісім років, а багато дітей серйозно набирають вагу в такому віці. Особливо дівчатка.
– Я буду обачним.
– І згадай, у неї вже скінчився період природної дитячої повноти.
– Ти хочеш, щоб вона стала скелетом?
– Ні, це ще гірше. Я хочу, щоб вона була здоровою.
– Добре. Сьогодні подарую їй низькокалорійний поцілунок на ніч, – каже він. – Дієтичний цьомчик.
Я усміхаюсь. Та все одно, коли ми прощаємось, атмосфера напружена.
Вівторок, 2 листопада
16
У середині лютого – десь після шести тижнів зіщуленого сидіння в домі, після того, як я зрозуміла, що мені не Стає краще[116] – я зв’язалася із психіатром, чию лекцію («Нетипові антипсихотичні засоби та посттравматичний стресовий розлад») я відвідувала на конференції у Балтиморі[117] п’ять років тому. Тоді він мене не знав. Тепер знає.
Ті, хто незнайомі із сеансами терапії особисто, часто вважають, що психіатр обов’язково розмовляє єлейним голосом та виявляє до вас глибоку турботу; ви розмазуєтесь по його кушетці, як масло по грінці, та повільно танете. Це не завжди так, як співається у тій пісні.[118] Наочний приклад – доктор Джуліан Філдінґ.
Перш за все, немає ніякої кушетки. Ми зустрічаємося щовівторка у бібліотеці Еда, доктор Філдінґ вмощується у м’якому кріслі біля каміну, я – біля вікна. І хоча він говорить тихо, скрипучим, наче старі двері, голосом, він педантичний, ретельний, яким і має бути хороший психіатр. «Він із тих хлопців, які виходять із душу, щоб відлити», – не раз говорив Ед.
– Отже, – скрегоче доктор Філдінґ. Стріла денного світла прохромлює його обличчя, перетворюючи його окуляри на дрібні сонця. – Ти кажеш, що вчора сварилася з Едом через Олівію. Ці розмови тобі допомагають?
Я відвертаюсь, дивлюся на будинок Расселлів. Цікаво, чим там займається Джейн Расселл? Хочеться випити.
Пальцем проводжу собі по горлу. Я повертаюся назад до доктора Філдінґа.
Він спостерігає за мною, борозни на його лобі глибшають. Можливо, він стомлений. Я точно стомлена.
Цей сеанс був переповнений подіями: я поінформувала його про свій панічний напад (він здався стурбованим), про своїх гостей по сусідству (він здався незацікавленим), про свої розмови з Едом та Олівією (знову стурбований).
Я знову відвертаюся, не кліпаючи, не обтяжена думками, дивлюся на книжки на Едових полицях. Історія детективів Пінкертона.[119] Два томи Наполеона. «Архітектура території затоки Сан-Франциско». Еклектичний він