як і напис на стародавньому надгробку, де після століть дощу та вітру гравіювання заледве проглядало. Мейбл схопила велику валізу та сумку для документів із темно-червоної шкіри, з вицвілими кутиками, зношену за роки, упродовж яких супроводжувала свою власницю Францією. Флоренс уже тримала в руках валізку з косметикою, маленьку й темно-синю, ключ від неї у гаманці. Це був подарунок від тітки, куплений в Asprey на Бонд-стрит, коли ще правила королева Вікторія.
У купе, яке обрала Мейбл, не було ні душі, а сліди перебування пасажирів під час попередньої поїздки вже начисто прибрали. Навпроти одна одної стояли дві оббиті лавки, а на протилежному боці були лише одні двері. Щойно потяг відправиться, більше ніхто не зможе зайти. Мейбл поклала валізу під перше сидіння справа, за рухом поїзда. Сумку для документів поставила поруч із тим місцем, де мала сісти Флоренс. Жінка зняла капелюха й поклала його на коробку поруч себе.
– Маєш що почитати? – запитала Мейбл, потягнувшись уперед, щоб зазирнути до сумочки Флоренс, та стримала її різким жестом. – Краще тобі сісти. Часу обмаль.
Флоренс і досі не зронила ні слова, однак сіла туди, куди вказала Мейбл. Місце було у віддаленому кутку, тому з платформи її майже не було видно. Ще не сутеніло, проте світло було якесь притлумлене, а небо таке ж брудно-мармурове, як і підлога вокзалу. На щастя, парові труби вже невдовзі зігріють її. У купе були гасові лампи, проте їх не запалюватимуть аж до Льюїса. Читати при такому світлі не те що неможливо, проте не дуже зручно для жінки її віку – від позавчора п’ятдесятип’ятирічної. Після закінчення війни вона вирішила вийти на пенсію, і тепер, як їй здавалося, лишалося тільки чекати старості.
Мейбл випросталася, так, немовби хотіла щось сказати, коли раптом якийсь рух позаду змусив її підстрибнути. Двері розчинилися, й усередину зайшов молодик десь двадцяти восьми чи тридцяти років. Він був убраний у світло-коричневий твідовий костюм та капелюх. Флоренс не бачила пальта, яке не завадило б цієї пори року, якщо їдеш до узбережжя в січні, та, можливо, він тримав його перекинутим через лікоть, а вона просто не помітила. У нього не було багажу, тростини чи хоча би парасольки. Чоловік сів зліва, біля вікна – діагонально від Флоренс, проти руху поїзда.
Вони почули свист вокзального чергового – п’ятихвилинне попередження.
Мейбл рушила до дверей, і чоловік підвівся.
– Дозвольте мені, – сказав він.
– Ні, дякую, – відказала Мейбл. – Я й сама впораюся.
Вона потягнула за шкіряний ремінець, опускаючи вікно, перехилилася назовні, щоб повернути ручку, та штовхнула двері. Флоренс залишалася сидіти, не звертаючи уваги на попутника. На колінах вона тримала газету, а на носі примостилися окуляри для читання. Мейбл вийшла з купе, зачинила двері й стояла на платформі, зазираючи всередину. Так тривало аж до останнього свистка чергового. Потяг рушив, спочатку повільно, а потім поступово збільшуючи темп, і до першого тунелю вже докотився повним ходом. То востаннє хтось бачив Флоренс Найтінґейл Шор живою.
Частина перша
1919–1920
Розділ