праця та голод позначилися на її худорлявій статурі. Заглибившись у думки, Луїза відчула жар, ще навіть не усвідомивши, що ним пашіє від лавки з каштанами. Гіркий дим вдарив їй у порожній шлунок.
Уже через декілька хвилин вона крихітними смужками віддирала жорстку запечену гарячу шкірку, передніми зубами відкушуючи солодкий горіх під нею. Лише два собі, пообіцяла вона, а решту залишить матері й сподіватиметься, що вони не надто захолонуть до того часу, як вона вернеться додому. Дівчина прихилилася до стіни позаду лавки, насолоджуючись теплом її вогню. Продавець каштанів був веселий, а навколо панувала радісна святкова атмосфера. Луїза відчула, як розслабляються плечі: вона так довго сутулилася, що вже й не помічала цього. Потім підвела погляд і побачила, як дехто знайомий ішов їй просто назустріч: Дженні.
Луїза позадкувала й спробувала сховатися в тіні. Вона засунула пакет із каштанами в кишеню й вище підняла комір. Дженні підійшла ближче, й Луїза знала, що втрапила в пастку – вона не могла піти, не розкривши себе. Її дихання пришвидшилося, і в паніці вона нахилилася, прикинувшись, що зав’язує шнурки.
– Луїзо?
Її ліктя торкнулася рука, схована від зими в рукавичці. Струнка постать була вбрана у модне вельветове пальто, вільно підрізане та розшите павичевим пір’ям. Якщо Луїзине зелене фетрове пальто й було гідне її тонкої статури раніше, то тепер воно потонуло в сірості. Проте голос Дженні був приязний та сповнений теплоти.
– Це ти?
Тікати було нікуди. Луїза стояла, намагаючись здаватися здивованою.
– О, Дженні! – вигукнула вона. Її щоки палали від сорому через близькість майже скоєного злочину та зустріч із давньою подругою. – Привіт. Не впізнала.
– Так добре зустрітися з тобою, – промовила молода жінка. Її краса була ще пуп’янком, коли Луїза бачила її востаннє, але тепер розквітла в щось водночас величне та витончене, мов кришталева люстра.
– Боже, минуло… Скільки? Чотири роки? П’ять?
– Так, гадаю, що десь так, – відказала Луїза. Вона поклала руку на каштани в кишені, вбираючи їхнє тепло.
Раптом у полі зору з’явилася ще одна постать: дівчина десь на два роки молодша за Луїзу, з темним волоссям, що вільними кучерями спадало на плечі, зеленими очима, що визирали з-під краю капелюшка. Вона всміхалася, вочевидь насолоджуючись цим дружнім возз’єднанням.
Дженні поклала руку їй на плече.
– Це Ненсі Мітфорд. Ненсі, це моя найдавніша та найкраща подруга Луїза Кеннон.
Ненсі простягнула руку в рукавичці.
– Приємно познайомитися, – сказала вона.
Луїза потисла її й утрималася, щоб не зробити реверансу. Може, Ненсі й мала теплу усмішку на обличчі, та постать її була, немов у молодої королеви.
– Ненсі – донька добрих друзів моїх свекрів, – пояснила Дженні. – Помічниця їхньої няні втекла, а сама няня дуже змучена, тож я вирішила допомогти.
– Вона втекла із сином м’ясника, – перебила Ненсі. – Усе село