підійшла до матері, втупивши погляд уперед, на головну дорогу, де було повно людей та авто. Свідки.
– Агов, – крикнув він їм услід. – Навіть не привітаєтеся?
Луїзина мати розвернулася, почувши голос, і збентежено скосила на Стівена очі.
– Стівене? Сьогодні ж не платіжний день, – сказала вона.
– Я знаю.
– Тоді чому ти тут?
– Хіба не можна просто прийти, щоб привітатися з любою зовицею та її гарненькою племінничкою? – запитав Стівен.
Він підійшов ближче, обличчя безвиразне. Шкарпетик дріботів позаду. Луїза відчула, як щось промайнуло крізь неї, і на якусь мить їй здалося, що вона може знепритомніти.
– Я оце подумав, що прийду й простягну вам руку допомоги, – сказав він і взяв кошик Луїзи.
Вона опиралася, лиш якусь коротку мить, але він легко висмикнув кошика з її рук. Тоді повернувся до Вінні, кутики вуст піднялися вгору, цього разу не показуючи зубів.
– Щоб вам повернутися до квартири без зайвих труднощів.
Вінні байдуже глянула на нього, не зронивши й слова, та рушила далі, куди йшла, додому, проти східного вітру. Стівен стояв на тротуарі так, наче пропускав її вперед, – немов сер Волтер Релі, коли кинув свого плаща додолу, щоб Єлизавета І не забруднила ніг. Луїза глянула на слабку материну спину та згорблені під вагою кошика плечі й пішла за нею. Дівчина не бачила, як Стівен опустив кошика на тротуар позаду неї, а потім рвучко випростав руку і схопив її за лікоть.
Стишеним голосом він промовив:
– Не думаю, а ти?
Тієї миті Вінні зайшла за ріг і втратила їх обох у шумі транспорту та гучному цокоті копит вантажних коней. Луїза знала, що її матір не озиратиметься.
Стівен промовив:
– Я знаю, що ти собі надумала.
– Нічого я не надумувала. Відпусти. – Луїза потягнула руку, проте Стівен тільки міцніше її стиснув і поволочив племінницю за собою, подалі від головної дороги.
– Ти не можеш лишити білизну тут! – сказала Луїза. – Це вирахують з Ма, а нам нічим платити. Якщо ти мусиш привести мене з собою, дозволь хоч би спочатку віднести це.
Якусь мить Стівен думав, а тоді похитав головою.
– Знайдуть. Ми заледве відійшли на кілька ярдів від вхідних дверей, – сказав він. Однак, глянувши на кошик посеред тротуару, трохи розслабив руку.
Луїза висмикнула руку й побігла назад до будинку. Вона не була впевнена, що ж робитиме, діставшись туди, адже сумнівалася, що їй стане снаги постукати в парадні двері. Найпевніше, дворецький місіс Шовелтон не впізнає в ній доньку пралі навіть попри те, що вона забирала білизну разом із нею вже протягом шести років. А якщо й впізнає, то буде обурений її зовнішнім виглядом та появою на головних сходах – очевидно ж, що вона прислуга, а не гостя родини – і, мабуть, зачинить двері їй перед носом.
Відкинувши цю думку ще до того, як вона встигла виникнути, Луїза, ще більше віддаляючись від матері, побігла вперед до викладеної бруківкою вулички зі стайнями, де в сутіні