так, наче це обговорення могло ствердити недоречну реальність його присутності в їхній квартирі. Стівен ніколи не давав їм грошей, але іноді приносив те, що купив, чи, може, виграв у когось у пабі, шматок телятини чи баранини, тож вони не могли поскаржитися, що він не робить свого внеску до скромних вечерь, які готувала Вінні. Перед тим як скуштувати самому, він завжди давав шматок Шкарпетику. Стівен ніколи не згадував, де він був чи що робив до похорону, а від його останньої появи минуло на той час вже два чи три роки, і вони знали, що краще не питати.
Із плином тижнів Луїза з матір’ю навчилися миритися з його присутністю й звикли, як людина звикає до болю в коліні: спочатку дошкуляє щоразу, як ворухнешся, а тоді взагалі починаєш про нього забувати. Окрім того, що він зайняв кімнату Луїзи та приходив напідпитку більшість вечорів, сумарна участь його особистості в їхньому домашньому житті переважно складала похмуре рохкання та глибший слід у кріслі, де раніше сидів Артур, а тепер під час найгірших післяобідніх нападів похмілля спав Стівен, Шкарпетик біля його ніг.
У таксі Луїза думала про свою матір. Вона хвилюватиметься, що ж трапилося. Водночас вона знала, що Вінні не надто тут зарадить. Вона має випрати білизну й більше перейматиметься загубленим кошиком. Можливо, вона повернеться до місіс Шовелтон і побачить, що кошик лишився там. Або ймовірніше, вона поверне прання, яке матиме, смиренно змириться з втратою роботи, вибачиться за їхню легковажність, коли задкуватиме від дверей, попри те що за багато років прання не губилося навіть носовичка. Луїза любила свою матір, але інколи вона нагадувала їй одну з наволочок, які та так старанно прала та прасувала: чиста, біла, пахла люксовою пудрою й існувала лише для того, щоб створювати комфорт для інших.
Як свідчили факти, ніхто не знав, що Луїза на таксі прямувала до вокзалу Вікторія. Поїзди з Вікторії рухалися на південь, вона це точно знала. Їй скрутило шлунок, хоча й зовсім порожній. Вона скосила погляд на Стівена, однак його обличчя залишалося непорушним.
– Що ми робимо? – запитала вона з більшою впевненістю, ніж в неї була.
– Не пхай свого носа, – сказав Стівен. – Скоро дізнаєшся.
– То хоча б відпусти руку, болить.
– Щоб ти вистрибнула?
Ніби підтверджуючи свої слова, він знову смикнув її за зап’ясток, і плече спалахнуло болем.
– Та ми все одно вже приїхали, – сказав він, і щойно таксі здригнулося й зупинилося біля входу до вокзалу, відчинив однією рукою дверцята, другою досі тримаючи Луїзу.
Стівен виволік її назовні, і дівчина стояла біля нього, доки він порпався в кишенях, щоб заплатити за таксі. Він нахилився до вікна, передаючи гроші, й потягнув Луїзу геть, щойно авто від’їхало.
– Зараз ти заборгувала мені три та шість, – сказав він своїй племінниці. Це справжнє мистецтво, як цей чоловік міг переконати себе в тому, що всі його витрати були насправді не на його користь і всі йому були винні, ніби сам він святий і лише робить