знаєте, так! Думаю, саме це і сталося.
Гаррі прикинувся, що зайнятий пошуками записника, ховаючи обличчя й щосили намагаючись приглушити фиркання, яке, здавалося, ось-ось вирветься на волю. Ґай спромігся втриматися, записавши свідчення пана Марчанта й кивнувши йому якомога серйозніше, але коли задзвонив телефон, він нарешті дозволив собі перехопити погляд Гаррі та всміхнутися.
– Вибачте, хлопці, – сказав пан Марчант, – потяг із Бексгілла затримується. Мушу йти розібратися з цим. Пригощайтеся чашечкою чаю.
Щойно за ним зачинилися двері, Гаррі та Ґай вибухнули сміхом.
– Він що, геть із глузду з’їхав? – видав Гаррі. – Військова медаль, п’ятифунтова печатка, авторучка, а тепер ще й кишеньковий годинник загадковим чином знайшлися в шухляді його столу після того, як він повідомив, що їх поцупили?
– Прошу, не треба, – відповів Ґай, ще й зажмурившись. – У мене живіт болить.
Гаррі випрямився й скривився, наче начальник вокзалу.
– Це поліція? – почав він, немовби розмовляючи по телефону. – Я маю повідомити про дуже, дуже серйозний злочин…
Та жоден із них не почув, як двері кабінету розчинилися навстіж.
Розділ п’ятий
12 січня 1920
У таксі Стівен тримав Луїзу за зап’яcток, завівши руку їй за спину, хоча й не так міцно, як раніше. Коли авто сповільнялося на перехрестях, вона міркувала, чи не спробувати вистрибнути, однак її лякала загальна какофонія на вулицях. Трамваї сновигали туди-сюди металевими рейками, із дротів над головою летіли іскри, автобуси злегка нахилялися, долаючи повороти, плакат «Пірс Соуп» просто під двома чи трьома байдужими пасажирами на відкритому другому поверсі. Хлопчаки, які мали би бути у школі, проходжувалися тротуаром, тримаючи рекламні щити, й вигукували новини: «ЛЛОЙД ДЖОРДЖ ЗНОВУ ПІДВИЩУЄ ПОДАТКИ» та «НА ПОРОЗІ ЦЕРКВИ ПОКИНУЛИ НЕМОВЛЯ». Довоєнний релікт – кінь, впряжений у воза, – стояв, немов статуя, на узбіччі, а єдиним доказом того, що це жива істота, слугувала свіжа купа гною. Раптом біля таксі вигулькнули молодий юнак та старі діви середнього віку на велосипедах. Вони зрідка зиркали у вікно на похмурого чоловіка, який дивився лише перед собою, насунувши капелюха на чоло, та на неусміхнену жінку поруч із ним.
Луїзине серце шалено тріпотіло в грудях. Шкарпетик лежав на підлозі авто і здавався розслабленим, однак вуха пришкулив.
Луїза надто добре знала свого дядька, щоб не перейматися тим, куди він її везе. Луїзин батько був наймолодший із шести дітей, а Стівен був вилупок, який пішов з дому, щойно трапилася така нагода, і відтоді з’являвся лише на похоронах. «І це не вияв поваги, – говорив її батько. – Він про одне думає: що йому може перепасти щось за заповітом, а як ні – це принаймні привід вициганити в тітки кілька монет».
Упродовж її дитинства Стівен приходив кілька разів, завжди подовгу засиджуючись, а її батькам не ставало мужності просити його піти. Окрім того, вони уривали для роботи всі можливі години, і коли Стівен