годинника. Пана Марчанта, начальника вокзалу, добре знали у Залізничній поліції Лондона, Брайтона та Південного узбережжя за майже щотижневі виклики через злочини, яких не було.
– З усім тим, хлопці, – серйозно нагадав їм суперінтендант Джарвіс, – це не означає, що й цього разу він помиляється. Ніколи не припускай – якщо хочеш бути добрим поліціянтом. Пригадуєте індика, який думав, що дружина фермера щоранку з’являється, тільки щоб наповнити його годівницю, і який зрозумів, що помиляється, лише…
– На Святвечір. Так, сер, – перебив Гаррі.
– Гм, так. Цілком правильно. На Святвечір. Молодець, Конлоне, – пробуркотів Джарвіс, прочищаючи горло. – Тоді чого ви й досі тут стовбичите?
Гаррі та Ґай квапливо вийшли з кабінету суперінтенданта – тісної кімнатки, де заледве вміщалися дерев’яний стілець її господаря та стіл з оббитою шкірою стільницею. Проте завдяки димчастим стінам атмосферу Першого суду в Олд Бейлі ні з чим не сплутаєш. Поліціянти попрямували простісінько на дванадцяту платформу вокзалу Вікторія.
– Гаррі, що ти зробив, що бос був із нами в такому гарному гуморі? – запитав Ґай.
– Не розумію, про що ти, – відповів той, самовдоволено всміхаючись.
– Ще й як розумієш. Зазвичай такі справи дістаються Бобу та Ленсу. Не розслідування, а радше приємний вихідний. А я вже готувався до ще одного ранку, проведеного за налаштуванням сигнальних постів.
– Не занадто радій. У січні це до біса морозний день, не зовсім те, що побувати біля моря в липні, – засміявся Гаррі. – Проте я міг подбати про те, щоб шеф отримав чудову коробку своїх улюблених сигар на Різдво…
Гаррі та Ґай стали напарниками ще новобранцями, під час підготовки до служби в залізничній поліції чотири роки тому. На перший погляд вони не мали нічого спільного: Гаррі, мабуть, перестав рости ще з дванадцяти років, і зараз був таким привабливим блондином, що міг би стати кумиром для глядачок денних вистав у нічному клубі з поганим освітленням. Насправді він уже кілька разів утнув цей трюк, щоправда не завжди вдало. Ґай був високий, «довготелесий», як говорила його мати, з високими вилицями, тьмяно-каштановим чубом та щілиною між зубів. Товсті круглі окуляри завжди сповзали в нього з носа. Однак Ґай та Гаррі зійшлися в почутті гумору та здружилися, бо їх обох не взяли на війну – Гаррі через астму, а Ґая через надзвичайну короткозорість.
Той ранок, коли він повернувся додому без ордерів, а натомість із листом про звільнення, спалахував у пам’яті Ґая з обеззброювальною частотою. У 1916 один його брат уже загинув, його вбили на початку війни в битві під Монсом. Двоє інших братів були у Франції, глибоко в окопах, і стоїчний зміст їхніх листів зраджував тремтливий почерк. Батько працював довгими змінами на фабриці, а мати стала безбарвною тростинкою, яка ковзала в тінях власного дому, заледве створюючи хоч звук. Не до розмов було. Коли Ґаю перевіряли зір, він заїкався, відчайдушно намагаючись не провалитися, і вгадував відповіді, однак літери стрибали та розпливалися перед ним і він знав, що це безнадійно.