під поїзд, але ніколи не чув дізнання в справі про вбивство. Та ще й не просто про вбивство. Це була сенсація: жінка в потязі, зброї не знайшли, підозрюваного не заарештували. У судовій залі знову була сила-силенна репортерів, які шалено щось черкали в нотатниках.
Після того як міс Роджерс відпустили, викликали інженера, який мав показати плани вокзалу Льюїса, а також пояснити, чому пасажири, які сидять у задніх двох вагонах, для того, щоб вийти, мають або чекати, доки потяг рушить, або ж стрибати на рейки (як це часто роблять ті, хто не запитав чергового, чи надто нетерплячі, щоб зачекати).
Тоді Гаррі штурхонув Ґая ліктем під ребра. Коронер щойно викликав Джорджа Клаута, першого з робітників, які знайшли Флоренс Шор і здійняли тривогу на станції Бексгілл. Гаррі та Ґай були присутні на допитах працівників залізниці, щойно стало відомо про знахідку, але, можливо, коронерові вдасться домогтися зізнання. Таке вже траплялося – присяжні та суворість суду здатні будь-кого налякати й змусити говорити правду.
Клаут підтвердив, що того дня він працював на станції Гампден-Парк. До нього приєдналися двоє знайомих – Вільям Ренсом та Ернест Томас, щоб разом сісти на потяг о п’ятій вечора на станції Поулґейт до Бексгілла. Вони обрали купе в останньому вагоні, він із Томасом сів спиною вперед, а Ренсом з того ж боку, що й міс Шор.
Коронер почав ставити питання:
– Ви помітили там леді?
– Я бачив когось у дальньому правому кутку, за рухом потяга, – сказав Клаут, витягуючи руки з кишень, коли почав говорити.
– Коли ви зайшли до купе було темно?
– Майже.
– Там було освітлення?
– Дуже тьмяне.
– Припускаю, гасові лампи?
– Так.
– Після того як ви сіли, ви бачили когось?
– Десь за десять хвилин, проїхавши з милю, я помітив, що то була леді.
– Як вона сиділа?
– Відкинулася назад, схилила голову на оббиту спинку.
– Ви помітили її руки?
– Я не бачив її рук, вони були під кутиком манто.
– Її ноги були на підлозі?
– Так.
– Коли ви глянули на неї наступного разу?
– Десь на півдорозі між Поулґейтом та Певенсей.
– Що ви побачили?
– Я побачив, що з нею щось не так.
– Чому?
– З пози, у якій вона сиділа.
– А що потім?
– Я побачив на її обличчі кров.
– Свіжу кров?
– Не можу сказати.
– Її було багато?
– Багато.
– Вона струменіла?
– Не можу сказати.
– Що ви зробили?
– Я сказав Ренсому, що з леді в кутку щось не так. Гадаю, що сказав: «Вона, мабуть, жахливо вдарилася». Не схоже, що він почув мене. Йому було зле через застуду.
– Ви говорили з Томасом?
– Ні. – Клаут зашаркав ногами. Мабуть, йому було ніяково в такій, м’яко кажучи, офіційній обстановці.
– Чому?
– Я більше нічого не говорив, аж доки ми не