Він спробував утамувати біль у носі язиком, але цей дотик був нестерпний, і в його скавчанні почулося ще більше муки й розпачу.
І раптом йому стало соромно. Він збагнув, що таке сміх. Для нас це нерозв'язна загадка – звідки тварини можуть знати, що з них сміються. Але вони це напевно розуміють, так само як зрозумів Білий Зуб. Йому стало соромно, що люди глузують з нього. Він повернувся й побіг. Він тікав не від кусючого вогню, а від сміху, що взяв його за живе. Він побіг до Кайч, яка шалено рвалася з прив'язі, до єдиної у світі істоти, яка не сміялася з нього.
Надворі смеркло й спустилася ніч, а Білий Зуб усе лежав під боком у матері. Ніс і язик у нього дуже боліли, але бідолаху точила ще й більша мука. Він засумував за домом. Почував якусь порожнечу й тужив за спокоєм і тишею рідної річки й печери в скелі. Життя навколо нього стало занадто тісне.
Тут товклося стільки чоловіків, жінок та дітей. І всі вони галасували й дратували його. Не було просвітку й від собак, які без упину гризлися, сварилися і зчиняли страшенний гармидер. Від мирної самотності минулих днів не лишилось і сліду. Тут у самому повітрі буяло життя. Воно без угаву гуділо й дзижчало. Мінливе й різноманітне, воно било його по нервах, бентежило й гнітило його безнастанним чеканням чогось неминучого.
Він пильно стежив за людьми, які метушилися у таборі. Білий Зуб дивився на людей так само, як вони дивляться на створених ними кумирів. Вони були для нього вищими істотами. Він сам робив їх творцями чудес, як це робили люди зі своїми вигаданими богами. У них була безмежна влада й ніким не знана незбагненна сила. Вони панували над усім живим і неживим, підкоряли собі все, що рухалося і що давало рух нерухомому. З сухого моху й дерева вони творили яскраве, як сонце, й пекуче життя. Вони творили вогонь!
2
Неволя
З кожною дниною Білий Зуб набирався досвіду. Тим часом як Кайч була прив'язана до ціпка, він ганяв по табору, до всього придивлявся, все розвідував і вивчав. Він швидко познайомився зі звичками людей, але від того не став їх зневажати. Що ближче він з ними знайомився, тим глибше відчував їхню перевагу, їхню таємничу силу.
Він був власністю людей, як усі собаки. Його вчинки залежали від їхніх наказів. Вони могли бити й топтати його ногами, і він мусив терпіти. Цю науку він скоро опанував. Вона нелегко давалася йому, бо йшла всупереч його сильній, владній натурі; але, вивчаючи її з нелюбов'ю, він непомітно для себе навчився любити її. Він віддавав свою долю в інші руки і складав з себе відповідальність за своє існування. Вже тільки це було йому нагородою, бо краще прихилитися до когось, ніж стояти без ніякої опори.
Звичайно, минув не один день, поки він віддався душею і тілом людям. Він не міг одразу позбутися своєї спадкової дикості й розігнати спогади про пустелю. Він не раз пробирався на край лісу й довго стояв там, прислухаючись до якогось далекого могутнього поклику. І повертався до табору завжди збентежений, сумний, тихенько тужливо квилив під боком у матері і з німим пекучим запитанням лизав її в