і добирав дотепних способів, як уникати свого безжального гнобителя.
Ще коли Ліп-Ліп тільки почав до нього чіплятися, він якось учинив над ним напрочуд хитру штуку і пізнав уперше насолоду помсти. Як колись Кайч, водячись з вовками, занаджувала на загибель собак, так і він заманив одного дня Ліп-Ліпа у мстиві зуби своєї матері. Тікаючи від ворога, він весь час кружляв між наметами табору. Він був спритний бігун, спритніший за всіх тамтешніх собачат, навіть за самого Ліп-Ліпа. Але на цей раз він біг не на всю силу. Він тримався не далі як на стрибок від переслідувача.
Ліп-Ліп, розпалений гонитвою і близькістю жертви, забув про обережність. Він не помітив, куди забіг, а коли схаменувся, було вже пізно. Круто завернувши за один з наметів, він наскочив прямо на Кайч, що лежала там, на прив'язі. Він з переляку заскавчав, і тої ж миті вовчиця вп'ялася в нього зубами. Утекти від Кайч було нелегко, дарма що сама вона не могла гнатися услід. Вона збила його з ніг, щоб він не міг утекти, і вп'ялася в нього зубами.
Коли ж нарешті йому пощастило відкотитися від неї кудись убік, він підвівся весь розкуйовджений, розбитий тілом і душею. Скрізь, де пройшлися зуби Кайч, стирчала збита шерсть. Він заціпенів на місці, роззявив пащу і заквилив протяжно й жалісно, як мале цуценя. Але йому не дали й наквилитись уволю. Несподівано підскочив Білий Зуб і вчепився йому в задню лапу. У Ліп-Ліпа згас весь бойовий запал, і він ганебно втік. А його недавня жертва наступала йому на п'яти і не давала спокою, аж поки він не примчав до намету свого господаря. Тут на допомогу йому вибігли жінки і відігнали оскаженілого Білого Зуба градом каміння.
Настав день, коли Сивий Бобер вирішив, що Кайч уже не втече, і відв'язав її. Білий Зуб не тямив себе з утіхи, що мати його вільна. Він весело бігав за нею по всьому табору, і Ліп-Ліп, бачачи їх укупі, тримався від них на пристойній відстані. Білий Зуб навіть наїжувався й грізно наступав на ворога, але той не приймав його виклику. Ліп-Ліп був не дурний і хоч як горів бажанням помститися, але чекав, поки вовченя лишиться на самоті.
Того самого дня Кайч і Білий Зуб забрели на край лісу поблизу табору. Це він завів сюди матір і, коли вона враз спинилася, силкувався заманити її далі. Рідна річка, лігво і спокій лісів вабили його, і він хотів узяти з собою й матір. Він пробіг трохи вперед, став і озирнувся. Вона не рухалася. Він жалібно завив, сховався в кущах і знову вискочив. Потім підбіг до матері, лизнув її в морду і знов утік уперед. А вона все стояла на місці. Він спинився і глянув на неї, повний туги й надії. Але вона повернула голову туди, де був табір, і його погляд згас.
Білого Зуба щось кликало в далекі простори. Його мати теж чула цей поклик. Але вона чула й інший, ще владніший поклик вогнища й людини, що на нього з усіх тварин озиваються тільки вовки та брати їхні – дикі собаки.
Кайч повернулася і поволі пішла до табору. Він тримав її в більш міцних путах, ніж прив'язь. Невидимою таємною силою люди не пускали її від себе. Білий Зуб сів у тіні під березою і тихенько заквилив.
Гострий