не раз заманював зграю до лісу. Там собаки вже втрачали його слід. З галасу й гавкання він завжди знав, де вони, а сам, ледве торкаючись землі своїми оксамитовими лапами, німою тінню скрадався поміж дерев, як це робили його батько й мати. До того ж він міцніше, ніж собаки, був зв'язаний з пущею і краще знав її таємниці й хитрощі. Особливо любив він замести свій слід у воді і, причаївшись у хащі, спокійно слухати несамовитий гавкіт спантеличеної собачні. Проклятий тваринами й людьми, невгамовний, ворогуючи з усіма, він розвивався швидко, але однобічно. Не було нічого, що родило б у ньому доброту й любов. Про це він навіть і гадки не мав. Він знав тільки одне – коритися дужому й гнобити кволого. Сивий Бобер був господар і, безперечно, дужий. Тож Білий Зуб йому корився. Але молодше й менше за нього щеня було кволе, і його треба було знищити. Отже, весь розвиток його пішов у силу. У Білому Зубові розвинулися всі ті якості, які допомагали йому вистояти перед небезпекою, що часто загрожувала смертю. Він був спритніший за всіх собак, напрочуд хитрий і лихий. У його гнучкому сухорлявому тілі з залізними м'язами й жилами було далеко більше гарту, ніжу їхніх тілах; він брав над ними гору лютістю, жорстокістю і розумом. Білий Зуб мусив стати таким, бо інакше він не вижив би в тому ворожому оточенні, де випадково опинився.
4
Слідами людей
Восени, коли дні покоротшали і почав уже дошкуляти мороз, Білому Зубові трапилася нагода втекти на волю. В індіанському таборі вже кілька днів була страшенна метушня. Літня стоянка кінчилася, і все плем'я, складаючи пожитки, ладналося на осіннє полювання. Білий Зуб пильно стежив за людьми і, коли побачив, що вони згортають намети й вантажать човни, зрозумів, що це значить. Човни відпливали один по одному, і деякі з них уже зникли з очей.
Білий Зуб твердо вирішив не йти за людьми, і з першою ж нагодою він утік до лісу.
Там, у річці, що вже бралася кригою, він заховав свої сліди і, забравшись у глиб хащі, став чекати. Білий Зуб то засинав, то знову прокидався. Так минуло кілька годин. Нараз його розбудив голос Сивого Бобра, який шукав його. Чутно було ще й інші голоси. Його шукала й жінка Сивого Бобра, і син Міт-Са.
Білий Зуб тремтів від страху. Його так і поривало вилізти зі схованки, але він притлумив своє бажання. Невдовзі голоси завмерли вдалині, і він виповз з-під куща, аби переконатися, що йому пощастило втекти. В лісі вже смеркало. Він почав бігати і гратися серед дерев, тішачись, що опинився на волі. І раптом його огорнуло почуття самотності. Він сів і замислився, вслухаючись у лісову тишу. Вона його бентежила. Ані поруху, ані звуку. Йому здалося, що десь поблизу чигає на нього якась невидима небезпека. У величезних стовбурах дерев і в їх чорних тінях таїлося щось грізне.
До того ж стало холодно. Тут не було теплого намету, до якого міг би притулитися Білий Зуб. Мороз хапав його за лапи, і він почав їх підіймати: то одну, то другу. Потім поклав на них свій кудлатий хвіст, і в ту мить йому щось примріялося. У цьому не було нічого дивного.