сапою ґрунт. Котик зневажливо визирав з-під листка лопуха. Його виразні оченята наче красномовили:– «Нащо махати руками під сонцем?»
Олена перехопила погляд Василька і сіла на стільчик перепочити. Вся у сяючих «діамантах» роси, біля її обличчя тендітною вродою рожевіла троянда. Яка витонченість! Раптом пелюстки квітки заворушились, бо щось живе, крихітне поривалося вирватися із солодкого полону.
Всередині вісімнадцятирічної Олени продовжувала жити дитина з неабиякою фантазією та яскравою уявою, тому вона затамувала подих: мабуть, це Оле Лукоє розштовхує парасолькою ніжні пелюстки, і зараз випірне його казкова усмішка на лукавому личку під кумедним капелюшком… На жаль, ні… Просто сріблястий красень-жук. Олена здихнула розчарованою дівчинкою.
– Доню, йди-но сюди! – покликала мама, що сиділа під хатою.
Олена підійшла, занепокоєно вдивилася у її обличчя. Олену нажахали майже чорні синці під очима мами, останнім часом вона виглядала тяжко хворою.
– Як ти змарніла! З тобою щось не гаразд, мамо. Може, треба лягти у лікарню на обстеження? Як ти себе почуваєш? – захвилювалася Олена.
На мить здолавши нудоту від болю, що розгризав мозок на болючі шматки, мама огорнула доньку заспокійливою, впевненою усмішкою:
– Зі мною все добре, Оленко. Чого ти така перелякана?… Обстеження мені не потрібне, я просто втомилася.
Вона була невиліковно хворою, та Олені не казала, бо лікар обіцяв їй півтора-два роки життя, тож вона вирішила не вражати доньку раніше часу. – «На її вік ще вистачить і хвилювань, і горя, – резонно розмірковувала мама, – поки я жива, нехай живе без тяжких турбот».
– Оленко, сходи по хліб.
– Добре, до речі, Ліда щось прихворіла, я забіжу і до неї заразом.
– Гаразд, але не затримуйся у неї, щоб я не хвилювалася. Допоможеш мені з підрахунками?
– Так.
Оленчина мама, Наталія Петрівна, працювала у відділку по наданню населенню житлово-комунальних субсидій і майже завжди на вихідні брала роботу додому. Олена допомагала їй.
Мама схилилася над паперами, а донька увійшла у свою кімнату. Сіла перед дзеркалом і пильно у нього вгледілася. Олена була особливою красунею. Струнка, височенька, але не занадто, вона мала бездоганну статуру. Її дивовижна шия та шляхетне ніжне обличчя з правильними рисами викликали захват чоловіків і ненависть жінок. Та джерелом настирної уваги і заздрощів були її загадкові фіолетові очі. Відтінені довгими чорними віями, вони виглядали фантастично глибокими, яскравими.
– Очі мої, очі! Аби не ви, мене б не вважали відьмою! – важко зітхнула Олена.
Щоб не привертати уваги набридливих чоловіків, вона зазвичай носила довгий мішкуватий одяг і не підмальовувалась. Та сьогодні на неї раптом щось найшло: їй чомусь так не захотілось виглядати попелюшкою, вирядженою опудалом, що вона одягла коротеньку чорну сукню у фіолетовий горох, підфарбувала вії і навіть торкнулася помадою своїх ніжних вуст. Золотаве вихлясте волосся порозкидала