и чудно! Невелика потеря для Родины! – прокричала Олена їй услід.
– «Вона не дурна, хитра та підла, а виглядає так, щоб чоловікам було видно, якого вона фаху», – зрозуміла Олена.
Глава 5
Дівчата сиділи на веранді. Олена вгледілась у Лідині очі, і у неї защеміло на серці. Її весела, життєлюбна подруга геть змінилася: схудла, змарніла, під порожніми очима виникли синці. Здавалося, самої Ліди немає, а напроти Олени сидить лише її фізична оболонка.
– Як ти себе почуваєш? – порушила тишу Олена.
– Шо? – наче раптом прокинулась Ліда. – Шо ти сказала? А у тебе случайно нема сигарет?
– Ні, ти ж знаєш, я їх не купую, не хочу звикати до куріння, – нагадала Олена.
– А! Всєгда можна кинути, – байдуже заперечила Ліда.
– Так, кинути легко, деякі люди кидають куріння дуже часто, – посміхнулася Олена, намагаючись хоч якось розважити подругу.
Та думки Ліди були десь далеко, якщо взагалі були.
– Лідо, ти зробила аборт? – не витримала Олена.
– Да, я все тобі розкажу, та мені щось важко начати… Мені нічого не болить, та я якась наче висосана, пуста…
– Розповіси іншим разом, а зараз я піду, а ти поспи, відпочинь, – і, огорнувши Ліду співчутливим поглядом, Олена підвелася зі стільця, збираючись іти.
– Ні, ні! Не йди. Я хочу все тобі викласти, все, як було. Мені це нужно! Щас… щас, зберусь з мыслями…
Олена зазирнула у спустошені очі подруги і сіла. Знову гнітюча тиша. Раптом Олені примарилось, що ця тиша ожила і забриніла від болю. – «Хіба таке буває? Та що за день сьогодні такий?» – і, немов струшуючи з себе жахливого, смертоносного павука, пересмикнула плечима, задумалась.
Дівчата не помітили, як почорніло небо, а в повітрі нависла напруга. Збиралася сильна злива.
Зненацька сонячний промінь прорвав суцільну сірість важких хмар, висвітливши майже фантастичне довкілля: барви погустішали, дерева, кущі і трави набули насиченого їдко-зеленого кольору. На мить постріл блискавки перетворив позеленівший світ на осліплююче-білий. Небом покотився грім. По садку гайнуло різким вітром, гілки дерев та кущів дружно заверещали, і перша краплина дощу влучила Олені в обличчя. Вона здригнулася і відсунула свій стілець далі від вікна.
– Так от, – нарешті заговорила Ліда, – вчора утром ми з мамою приїхали в больницю. Мама з кимсь розмовляла, потім мене повели… Я помилась і мені видали влажну діркату сорочку. Я так замерзла, зуб на зуб не попадав!… Кстати! – і раптом Ліда зірвалася зі стільця, а за мить повернулася з якимсь зім’ятим папірцем у руках.
– «Бідолашна! Зовсім не обтяжена послідовністю, хоча таке перенести!» – подумала Олена. Ліда простягнула їй папірець.
– Ось, тіки полюбуйся на цю важну тварюку! Яку доброту, який умняк накинув на свою крисячу морду! Обклеїли цією пикою весь наш район! А наш шкільний забор так, що ніде курці клюнуть! – і Ліда аж затремтіла від ненависті.
– То