Грубо витесані члени команди підвелися, взялися свистіти і гупати черевиками. Навіть Пайперові суперники, його колеги-актори, що сиділи віддалік і чекали, доки настане їхня черга читати, навіть вони, скрегочачи зубами, аплодували його тріумфу.
Зашкарублий кастинг-директор Клем кинувся вперед, його м’ясисте обличчя розпливлося в усмішці. Він ляснув Пайпера по спині зі словами:
– Оте, де ти сказав про «створення самих себе»… просто геніально, – він втулив йому аркуш паперу з текстом. – Поки ти на місці, – вказав на малярну стрічку на підлозі, – можеш ще оце також зачитати на камеру?
Шерхлими, потертими пальцями Клем подав білу картку. На ній було єдине речення. Пайпер прочитав і віддав її. Він упився в камеру суворим поглядом і вимовив репліку:
– Не шукайте його, – проголосив він. – Списку не існує. З-за камери режисер озвався:
– Наступна репліка.
Пайпер зачитав:
– Усмішка – ваш найкращий бронежилет! – периферійним зором він бачив, як фотограф робить знімки.
Режисер наказав:
– Знімаємо далі. Наступна репліка.
Пайпер звузив очі й глибокодумно глянув у камеру, перед тим як зачитати:
– Божественність веде постійну боротьбу за те, щоб показати нам, на що здатна.
Незважаючи на контекст, він демонстрував свою найкращу гру. Читав:
– Ті, хто вимагає миру, – це люди, які вже мають владу. Вони змусили його повторити список шовіністичних слоганів, доки він не вивчив їх напам’ять і більше не читав. Він декламував. Не роблячи пауз, якийсь шнир подав йому велику синьо-чорну книжку. Вона нагадувала альбом завбільшки з журнальний столик, із тих, які зазвичай наповнені глянцевими ілюстраціями. На обкладинці нічого не було, окрім назви, виведеної позолоченими буквами: «Виправний день» Талбота Рейнолдса. Його персонажа. Фотограф робив його світлини з розкритою книжкою в руках з усіх можливих ракурсів і відстаней.
Ніхто не аплодував, проте відчуття їхньої глибокої схвальної поваги наповнило кімнату. Не встиг Пайпер покинути свою точку, як режисер попросив його читати з першої сторінки.
Пайпер роздивився текст. Згори сторінки великим шрифтом було надруковано: «Декларація взаємозалежності».
Жодних протестувальників. Національна алея, що витягнулася від будівлі Капітолія до монумента Вашингтона, мала бути переповнена протестувальниками. Метушливими, крикливими, з табличками в руках, ордами тупеньких гіпарів. Мільйонами антивоєнних протестувальників. Телефони в його кабінеті, кабінеті сенатора Голбрука Деніелза на п’ятому поверсі Будівлі сенату імені Гарта, мали б розриватися від дзвінків. Вони мовчали. Жодного з мільйонів розлючених електронних листів, яких працівники очікували на сенаторську електронну скриньку.
Ні, єдиною ознакою активності була невеличка група будівельників. Зі свого вікна сенатор Деніелз згори спостерігав, як вони копають широкий рів. Завбільшки він був приблизно як два басейни олімпійського розміру, встановлені вздовж один за одним. Роботи тривали на газоні між Першою авеню і східцями Капітолія.
Тупі