проходить чудово, і вона змінює мої думки й хибні припущення. До кінця вечора мені стає соромно за те, що я не помічала свою упередженість і привілеї. Непомітно для мене моя мама навчила мене дечому про баланс сил у піклуванні: «Чому я повинна знати все про їхнє життя, проводити час у приватних будинках цих людей, а вони про мене нічого не знають? Мені здається, що це несправедливо».
Навіть моєму татові вдається гарно провести вечір після того, як він вирвався з обіймів Наташі і приготував для всіх печену баранину. Однак, коли настає час іти, Наташа не хоче сідати в міні-бус. Доводиться її довго вмовляти й пообіцяти їй іще одну вечерю, щоб вона відійшла від мого тата.
– Вибачте, що я люблю вашого чоловіка! – каже Наташа моїй мамі, коли вони нарешті виходять на вулицю.
– Усе гаразд, – відповідає вона. – Я вас розумію.
Ми з татом махаємо їм рукою на прощання і якийсь час стоїмо мовчки, дивлячись на порожню тиху дорогу.
Трохи більше ніж через рік, ще до курсів із сестринської справи, я йду стопами своєї мами і починаю доглядати за дорослими із середніми і важкими розумовими і/або фізичними вадами. Ця праця здається мені важкою, але відрадною.
В Ентоні немає розумових вад, але в нього діагностували біполярний розлад. Я проводжу багато часу на його кухні, де допомагаю йому готувати їсти і слухаю його розповіді про те, як йому нарешті поставили діагноз – це сталося після того, як він спробував купити тридцять мопедів. Його мовлення нечітке через церебральний параліч, тож мені доводиться прислухáтись, і він ніколи не сердиться, коли я щось перепитую. Ще одна мешканка будинку користується дошкою, яка реагує на погляд. Очима вона знаходить кожну букву, щоб написати слово. Тоді ще не було хороших технологій, і, незважаючи на численні негативні асоціації з технологічним прогресом, я часто пригадую її, а також інших людей із важкими розладами, чиї життя він, безперечно, змінив на краще.
Ентоні страждає на посіпування м’язів і потребує постійного догляду. Його психічне здоров’я слабке, хоча ліки врівноважили його настрій. Попри всі виклики, з якими він стикається, ми весь час сміємося. Сестра Ентоні часто заходить у гості, і я завжди дивуюся з того, що вона має нещасний вигляд – хоча в неї немає інвалідності чи психічних хвороб, наскільки мені відомо.
– Вона постійно скиглить, – зауважує Ентоні після чергових відвідин.
– Природа щастя складна, – кажу я.
Ентоні всміхається і називає мене дивачкою.
У нас дивні стосунки. Він – п’ятдесятивосьмирічний чоловік, і я, як шістнадцятирічна доглядальниця, повинна допомагати йому користуватися туалетом: пересаджувати його з візка на туалетне сидіння й потім підтирати або підносити йому пляшку, в яку він пісяє. У будинку є й інші мешканці, що потребують персонального догляду: зміни прокладок або, як у випадку зі старшим чоловіком, у якого енурез, надягання на сечоприймач захисної оболонки у вигляді кондома. Не уявляю, як мені вдавалося виконувати такі інтимні завдання, не соромлячись і не змушуючи пацієнтів почуватися ніяково. В Ентоні важкі захворювання,