щоб казати, що прибульці його не викрадали? Або принаймні не намагаються викрасти. Всесвіт надто великий, щоб його зрозуміти. У нас немає доказів. Але й казати, що він має рацію, теж не слід. А ще Пем подобається «Вулиця Коронації», але ми не хочемо, щоб у неї знову з’явилися суїцидальні настрої.
– Причмелені? – я помічаю, що дівчата, хворі на анорексію, дивляться на мене і сміються. – Суїцидальні настрої?
– Ліки. Хімічні гамівні сорочки. Хто сказав, що моя реальність більш справжня, ніж Дерекова? Можливо, прибульці і справді існують. Спростовувати це – не наше завдання. Ми тут не для того, щоб заперечувати можливість позаземної активності в іншій галактиці.
На якусь мить вона заходиться сміхом.
Я відчуваю важкість у животі й пощипування в роті. Щось стискає потилицю.
– Звичайно ж, – Сью нахиляється до мене і переходить на шепіт, – пацієнти не знають, що в ліках повно миш’яку. Не кажіть їм, гаразд? А у воду кладуть криптоніт. Нічого не пийте.
Я повільно повертаю голову, дивлюся на обличчя Сью і її відсторонений погляд.
– Ви не Сью, правда?
Вона знову сміється і тупцює на місці.
– Обманула, обманула! Сью пішла на перерву.
Кілька секунд я стою нерухомо, тепло підступає до шиї і до обличчя, мої щоки такі гарячі, що я вже уявляю собі цей рум’янець. Я почуваюся ніяково. Земля хитається під ногами. Я намагаюся згадати все, що мені розповіла Сью. Усі її слова тепер здаються нісенітницею. Вочевидь, я передивилася фільмів. Я їй щось сказала? Встигла порушити якісь правила? Чи втрачу я свою репутацію ще до того, як її сформую? Я дивлюся на її обличчя. Ми зустрічаємося поглядами. Вона тримається за живіт від сміху. А потім я не втримуюся, щоб і собі не засміятися. Її сміх зливається з моїм.
Як виявляється, її звати не Сью, а Гейлі. Хоча я знічена і трохи налякана, з цього дня ми починаємо спілкуватись і сміятися разом, і Гейлі щодня розповідає мені (та й усім, кому тільки може) про мій перший день у лікарні.
– Звичайно, між пацієнтами і персоналом немає розмежування. Кожен може захворіти і, мабуть, рано чи пізно захворіє. Психічні хвороби не відрізняються від астми або перелому. Тому не хвилюйся. Чому б мені не побути Сью?
А потім вона розповідає мені про миш’як і про те, що решта медсестер – ніякі не медсестри: уряд прислав їх сюди для того, щоб контролювати її думки. Гейлі, безперечно, хвора, але вона вчить мене багато чому.
Перших психіатричних медсестер називали «друзями душі» і підбирали так, щоб вони могли налагодити з пацієнтом дружні терапевтичні стосунки. Зараз це знову в моді: лікарні наймають на роботу людей, які вже стикалися з психічними хворобами в особистому житті. Їм пропонують вакансії в коледжах зцілення – центрах, орієнтованих на освітній, а не клінічний підхід у роботі з хворими. Я рада, що мені випало працювати з Гейлі. Вона смішить мене так само, як колись Ентоні. Одного разу я почула, як вона казала своєму чоловікові не телефонувати їй щодня: «У мене перерва, – заявила вона. – Психічна перерва. Повернуся додому