тож його напарникам доводилось обережно переступати через нього, аби дістатися до кімнати. Це було неабиякою перевагою Боровця, і він збирався нею скористатися. Коли наступний із непроханих гостей опустив погляд під ноги, Сергій вистрілив кілька разів крізь прочинені двері. Почувся глухий удар – тепер уже два трупи лежали один на одному. Декілька секунд, доки «поштарі», вирішивши не лізти під кулі, ховалися за кутом у коридорі, панувала важка тиша, що аж ґвалтувала вуха тонким писком.
«Блядь, блядь, блядь», – повторював подумки Боровець.
Він знав, що не вийде живим із квартири, і це розуміння лише загострювало бажання вбивати. Перший постріл було зробити надважко, однак усі інші вдавалися чи не механічно. Коли нападники оговталися й повільно посунули до кімнати, він підбіг до дверей і вгатив по них ногою. Петлі дверей украй вигнулись, і тонка перегородка шматками посипалася на чоловіків. Ті стріляли наосліп, силкуючись влучити в невидиму ціль. Одна з куль влучила Сергієві в плече. Зігнувшись від болю, він позадкував до кухні, інтуїтивно бажаючи захистити сховок із ноутбуком, уберегти результати кількарічної праці.
«Усе мало бути не так! Усе мало починатися зовсім не так!»
Українець востаннє навів «ґлок» на коридор, коли перед ним постало троє дужих чоловіків – двоє білих та один, найміцніший з усіх, чорношкірий. Проте він не встиг зловити на мушку когось з убивць, як усі троє водночас вистрілили йому в груди. Сергій бездиханним звалився на підлогу, а чорношкірий повільно підійшов і виконав контрольний йому в обличчя.
Ніяких останніх думок. Навколо чоловіка зі спрямованим на нього дулом пістолета закружляли сірі стрічки, які за мить обернулися густим сірим туманом. Не встиг Сергій Боровець торкнутися спиною холодної підлоги, як туманну сірість змінила глибока, відтінку масної нафти чорнота. А потім… бездонна морозна порожнеча. З останнім ударом серця світло згасло. Біля ніг усе ще лежали течки з документами, на одній із яких друкованими літерами стояло псевдо зв’язкового – Мстислав.
– Здається, ще рухається, – кивнув решті один із нападників, хоча розумів, що це, імовірно, рефлекси.
Чорношкірий глянув на наручний годинник.
– 16:13, – сказав він. – Завершуймо.
Він востаннє вистрілив Боровцеві в голову, залишивши замість неї місиво з понівеченого мозку, потрощених кісток і волосся, струмки крові з якого розпливлися підлогою аж до пристінних шафок.
О 16:14 користувач з’явився онлайн, очікуючи на зв’язкового.
– То про що це я… – сказав Юрій. – Ага. Тому ми почали шукати заклад подалі від університету, але щоб і добиратися на роботу було не так далеко. Розумієш, про що я? І тут Ірині підвернувся цей паб.
– Я тут святкувала день народження подруги.
Ми вп’ятьох сиділи за великим чотирикутним столом посеред запахів живого пива. «Медіаваль» був чимось на кшталт пабу, у приглушеному світлі якого компанія почувалася відмежованою