все ж…
– Ну, це дуже гарне ім’я насправді. У перекладі означає «народжений, аби боротися». Батьки хотіли, щоб я так само, як і вони, боровся за свої інтереси, обстоював те, що по праву є важливим. Щоб ніколи не відступав під тиском соціуму чи його умов. Крім того, за кілька років до мого народження батько їздив у відрядження до Праги, де побачив Даліборку.
– Звучить, як ім’я твоєї коханої, – розсміявся Юрій, як затаврований по самі яйця кінь.
У грудях боляче кольнуло. На секунду стиснувши кулаки, за мить я опанував себе. Вочевидь, Віктор Петрович не розповів йому про Катерину.
– Ні, не коханої. Це одна з найвідоміших веж Праги, названа на честь ув’язненого там лицаря Далібора. Це сталося ще за часів Владислава ІІ17. Тоді Чехія занепадала. Король, який жив в Угорщині, дуже рідко навідувався на батьківщину. Кожен у країні розв’язував власні проблеми по-своєму, здебільшого – силою. У замку Плосковіце18 тоді сидів князем лицар Адам Плосковський – один із найжорстокіших володарів. Піддані не витримали його гніту та вчинили заколот. Захопили Плосковського в полон і змусили підписати документ про їх звільнення. Потому всі вони добровільно перейшли до сусіднього панства під владу лицаря Далібора. Коли про це дізналися земські правителі, Плосковському повернули підданих, а Далібора ув’язнили в Празькому Граді й засудили до смертної кари за те, що переховував заколотників, визнавав їхнє право на вибір і схвалював бажання боротися за волю. Далібор у в’язниці щовечора грав на скрипці, а люд приходив попід мури, аби послухати та поспівчувати йому. Влада, побоюючись, що привселюдне оголошення страти лицаря спричинить нову хвилю повстань, усе зробила тихцем. Таємно.
– Якийсь невтішний кінець історії, – уже серйозно промовив Юрій. – Тобто твій батько знав, як усе закінчилося з Далібором, але однаково вирішив назвати тебе цим ім’ям?
– Направду майже всі історії мають невтішний кінець. Святий Юрій загинув, захищаючи віру свого батька, коли імператор Діоклетіан19 почав гоніння на християн. Але чомусь тебе однаково назвали Юрієм. Важливо вибрати з історій те, що надихає й дає змогу чогось навчитися. Далібор був прикладом людяності та непохитного духу.
Колеги мовчали.
– До речі, ім’я не таке вже й рідкісне. Щоправда, тільки за межами нашої країни. У Словенії є футболіст Далібор Стевановіч, у Швеції – олімпійський медаліст із гандболу Далібор Додер, а в Боснії – відомий гросмейстер Далібор Стояновіч.
– Знаєш таких людей? – У голосі Ірини вчувалася повага з краплею захоплення. – Похвально.
На щоки ледь помітно поліз рум’янець, і я волів би думати, що причина тому – алкоголь.
– Просто не вперше відповідаю на це запитання. Воно так само поширене в Україні, як і, може, Теодор чи той самий Дзвенислав. Та хочу відзначити: зараз дедалі більше людей називає своїх дітей такими рідкісними іменами. Це тішить.
– А що там стосовно Криму? Ми всі краєм вуха